Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Будинок, до якого вони приїхали, був старим, з облупленими стінами, зарослим подвір’ям і темними вікнами. Це місце не пахло свободою. Це був сховок. Тимчасовий і тривожний.
Алія сиділа в кутку кімнати, обійнявши коліна. Серце билося глухо, як барабан перед стратою. Амір щось шукав у холодильнику, бурмочучи собі під ніс. Його рухи були різкими, неохайними — зовсім не схожими на того доброго, усміхненого друга з дитинства, який колись приносив їй солодощі й мріяв про весілля.
— «Ти мовчиш, — кинув він, не повертаючись. — Думаєш про нього?»
— «Я думаю… про себе», — сухо відповіла вона. — «Про те, у що втрапила.»
Він різко обернувся, у руці — пляшка води.
— «Ти повинна бути вдячна мені. Я тебе врятував. Я ризикував життям!»
— «А хто тебе просив?!» — вперше її голос зазвучав гучно, надривно. — «Ти навіть не дав мені вибору!»
— «Вибору?! Ти була в полоні, Аліє! В полоні у мафіозного вбивці! Я мав мовчки дивитись, як він робить тебе своєю дружиною?!»
— «Він не торкався мене без мого дозволу!» — крикнула вона. — «А ти зараз — торкаєшся моєї волі щохвилини. Ти став іншим. Страшним.»
Амір підійшов ближче. Його очі палали, але вже не ніжністю.
— «Ти моя. Завжди була. Він просто затуманив тобі голову. Але нічого… Ти згадаєш, ким ми були. Я нагадаю.»
Алія відсахнулася.
Її руки тремтіли.
— «Я вже пам’ятаю. Ми були дітьми. Ми дружили. Але зараз… Ти для мене чужий.»
Його погляд похолов.
— «Ти не підеш нікуди, Аліє. Карім не знайде нас. А навіть якщо і знайде — я скоріше помру, ніж віддам тебе йому.»
У той момент Алія зрозуміла: Амір не рятівник. Він — ще одна в’язниця. І цього разу — без честі.
Їй потрібно тікати. Знову.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «"Невільниця серця", Верона Дарк», після закриття браузера.
