Катя Губська - Пісок забутих богів, Катя Губська

ХХV.

Тиша навколо храму не розсіялась навіть на світанку. Вона ніби проникла в саму землю, в камінь, в повітря. Навіть вітер більше не шелестів скелями — наче щось стримувало його біля самого порогу.

Вони зібралися біля входу.

Темна арка, обрамлена зміїними барельєфами, не виглядала гостинно. Колись тут, без сумніву, були символи Ізіди — богині життя, родючості та захисту. Але тепер ті символи були стерті, обпалені, знищені, а на їхньому місці — вигнуті спіралі, що зображали змій, які звивалися навколо один одного, ніби душили весь простір. З їхніх очей капала застигла чорна смола.

— Це... не схоже на храм Ізіди, — прошепотіла Лейла. — Тут щось сталося. Ні, хтось зробив це.

— Сет, — відповів Грейсон, дивлячись на один із барельєфів. — Він знищив її вплив тут. Захопив місце. Присвоїв собі.

Сенн обвів поглядом склепіння арки.

— Якщо це вже не її храм, то що тоді всередині?

— Дізнаємось, — коротко відповів Грейсон і ступив першим усередину.

Повітря було вологим і важким, ніби всередині давно не дихала жодна жива істота. Світло смолоскипів тремтіло, відбиваючись від барельєфів, потемнілих від часу та скверни.

Коли вони зайшли далі, побачили змішані символи — старі фрески з Ізідою, що схиляється над фараоном, перетиналися зі свіжими, вирізаними грубо, з люттю: символи Сета — звивисті клинки, шипи, покручені обличчя.

Посеред великої зали стояла зміїна статуя, темна, з трьома головами. Вона дивилась у різні боки, і здавалося, що її очі стежать за кожним рухом.

— Це було місце сили... тепер — викривлення, — мовила Лейла, торкаючись барельєфу, що ледве проступав під нашаруванням темної штукатурки. — Ізіду вигнали звідси. Цей храм... став осердям зради.

Сенн озирнувся:

— А ми що, хочемо зруйнувати те, що вже зруйновано?

Грейсон похитав головою.

— Ні. Ми маємо тут щось знайти, але що?

Вони рушили далі у глиб храму, земля під ногами здригнулась, і з однієї зі стін вистрілив спис. Грейсон устиг зреагувати — збив Лейлу з траєкторії.

— Пастки. Ще працюють! — крикнув він. — Усі обережно!

Зі стелі почала сипатися пилюка — один із блоків хитнувся і загрозливо загуркотів. Довелось пригнутися й пробігти вузьким коридором, де кожен крок міг стати останнім.

— Храм не хоче, щоб ми дійшли це щось знайши, — видихнув Сенн, коли вони вийшли у наступну залу. — Або...

І тут, посеред тиші й напруги, у повітрі виникло золоте світіння. Воно згущувалося, доки з нього не виринув дух Осіріса — прозорий, але величний. В очах — печаль і сила.

У його руці блищав Ключ, що він забрав із собою, щоби не віддати Сету.

— Мої діти... ви прийшли, незважаючи на страх, — його голос лунав у самій глибині душі кожного. — Ключ більше не може бути у світі. Якщо Сет заволодіє ним — рівновага зникне.

Він підніс Ключ.

— Щоби знищити його, треба відкрити Двері Справжнього Світла. Але ці двері запечатані. І лиш одне може допомогти — Книга Початку, що захована у найглибшому залі цього храму. Вона — не просто книга. Вона пам’ятає, як усе було створено. В ній — заклинання, яке зупинить Сета і поверне шлях.

Грейсон зробив крок уперед.

— Ми знайдемо її.

Осіріс глянув на нього з доброзичливою теплотою.

— Ти правильно вчинив. Став тим, ким мав бути. І пам’ятай: справжня сила — не у Ключі. Вона — у виборі, який ви робите. Йдіть.

Світло згасло. А попереду — новий прохід, що щойно відкрився у стіні, весь у стародавніх письменах.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍