Рейва Морель - Осквернена клятва, Рейва Морель

Коли світ валиться, а серце — спустошене, що залишиться? Арелін втратила все, навіть право на спокій. Про батьків їй розповідали лише тіні. Їхня смерть — мов шрам, який не гоїться. Але в її жилах — кров давньої сили. Магія, що пробуджується болем і змінює все. Ліціан — воїн із темного минулого. Він не мав з’явитись. Але врятував її… порушивши хід самої долі. Тепер їх поєднує не лише боротьба, а й небезпечна близькість. Бо те, що зароджується між ними, — не менш руйнівне, ніж магія, яка вже пожирає світ. Вогонь, зрада, тіні. І почуття, яке може стати їхньою клятвою… чи прокляттям. Темне фентезі з глибокими героями, проклятими дарами і боротьбою за право бути собою.

ТІНЬ ЗА СПИНОЮ

 

Холодний вітер зривав листя з велетенських дубів, що обступали маєток Велорії. Арелін натягнула на себе старий плащ, але тонка тканина не могла захистити від пронизливого осіннього холоду. Вона стояла на краю галявини, дивлячись, як сонце повільно тоне за далекими пагорбами, залишаючи після себе лише примарні тіні.

Вона знову відчувала цей погляд.

Це не був випадковий погляд — він пронизував її наскрізь, змушуючи серце стискатися, а дихання ставати уривчастим. Наче невидима присутність стояла прямо за її спиною, настирливо вдивляючись у неї.

Різко озирнувшись, вона побачила лише порожнечу. Тільки величний маєток з похмурими кам’яними стінами і доглянуті, але вже відцвілі сади. Ліс, що простягався за галявиною, виглядав темним і нерухомим.

«Тобі тільки здається», — намагалася заспокоїти себе, але холодні мурашки вже бігали по шкірі.

Це відчуття переслідувало її з того моменту, як їй виповнилося сімнадцять. До того її життя в маєтку було одноманітним і передбачуваним. Велорія, хоч і була холодною, дбала про її виховання. Міра, її єдина подруга, була мов сонячний промінь у цьому похмурому місці.

Але тепер усе змінилося.

Сни стали лякаючими — темні постаті, шепіт, що не вщухав у голові, полум’я, що поглинало невидимі міста. Вона прокидалася серед ночі, задихаючись, а її руки тремтіли від невідомого страху.

Іноді вона бачила, як предмети рухаються самі по собі: полум’я в каміні розросталося вище, ніж мало б, а її пальці самі стискалися, змінюючи навколишній світ.

Велорія мовчала. Її очі ставали холодними, коли Арелін питала про минуле. Про батьків. Про себе. Про причину змін.

Але сьогодні відчуття переслідування було сильнішим. Воно стискало груди, змушуючи серце битися прискорено, а дихання стало важким і ривчастим.

Щось було там, у лісі.

Щось чекало.

Раптом позаду пролунав знайомий голос:

— Ти знову тут, Арелін?

Вона здригнулася і обернулася. Велорія стояла на ганку маєтку, загорнута в чорний плащ. Обличчя її було холодне, непорушне, як завжди.

— Я просто дихала свіжим повітрям, — відповіла Арелін, намагаючись приховати страх у голосі, але вона не могла позбутися тремтіння в руках.

— Свіже повітря корисне, але надмірне перебування на вулиці може бути небезпечним, — сказала Велорія, її погляд ковзнув по Арелін, ніби намагаючись розглянути щось, що ховалося за її зовнішнім виглядом.

Арелін кивнула, але не рушила з місця. Вона не хотіла повертатися в той холодний кам’яний світ, де стіни наче стиснулися ще більше.

Велорія не поспішала йти, і за мить її погляд став більш пильним. Спустившись по кам’яних сходах, її кроки лунали у вечірній тиші, мов удари годинника, що відміряє час. Коли вона підійшла ближче, Арелін відчула ледь помітний, але незвичайний холод.

— Ти повинна бути пильною, — сказала вона, голос її став м'якшим, майже довірчим. — Твоя сила зростає. І ти повинна навчитися її контролювати. Інакше вона може стати небезпечною не лише для тебе, але й для всіх навколо.

Арелін здригнулася. Велорія рідко говорила так відверто про її силу, завжди лише натяками й попередженнями. А зараз її слова звучали як пряма загроза.

— Я намагаюся, — прошепотіла вона, відчуваючи, як страх стискає її горло. — Але іноді я не можу її контролювати. Вона виривається сама.

— Я знаю, — Велорія зупинилася поруч. Її холодні пальці торкнулися обличчя Арелін, змушуючи її затамувати подих. — Не дозволь їй заволодіти тобою. Ти повинна бути сильнішою за темряву. Ти повинна бути гідною своєї спадщини.

Велорія відвела руку і без слова повернулася до маєтку. Її постать, загорнута в чорний плащ, здавалася холодною і непохитною, мов сама ніч обіймала її.

Арелін залишилася стояти на галявині, спостерігаючи, як її постать зникає в темряві. Слова Велорії звучали в голові, немов прокляття, що вп'ялися в її свідомість. Що вона мала на увазі під «спадщиною»? Яку темряву вона бачила в ній? Чому завжди говорила загадками?

Раптом усе в ній напружилося. Відчуття погляду повернулося — знайоме, нестерпно настирливе, але цього разу… інше. Воно не було холодним і загрозливим. Ні. У ньому була м'яка, тривожна привабливість, наче запрошення.

Арелін різко озирнулася. Темний ліс мерехтів сутінками, і серед цього мороку вона побачила його.

Високий, худорлявий чоловік з довгим чорним волоссям, що спадав на плечі, зливався з темрявою. Бліде обличчя, тонкі риси, як мармурова статуя, але його очі… Глибокі, смарагдові, мов тінь лісу перед бурею. Вони світилися у темряві, як відблиски світла, що пробиваються крізь густе гілля.

В його погляді ховалася незрозуміла загадка. Ні відстороненість, ні загроза, а щось більше — щось важке, що не відпускало.

Серце Арелін забилося швидше. Він знав. Вона відчувала це, як пронизливий осінній вітер.

Знав її страхи. Знав її силу. І не відводив погляду.

Вона зробила крок назад, не віруючи своїм очам, але чоловік тільки ледь нахилив голову і розчинився в тінях, наче його й не було.

Арелін стояла, не в змозі поворухнутися, її дихання було важким, а думки металися в хаосі. Хто він? Чого він хоче? І чому в його погляді не було ані страху, ані осуду?

Чи могла вона йому довіряти?

Раптом, наче лезо, прорізав ніч різкий, пронизливий крик.

Міра.

Серце Арелін тьохнуло, і вона ринула до маєтку. Ноги майже не торкалися землі, весь холод і темрява залишалися позаду. Усе, що залишалося, — це страх. Гостре, фізичне відчуття, що щось жахливе сталося.

Двері були відчинені навстіж. Всередині лунав крик, дзенькіт зброї, приглушене гарчання темних створінь.

Але в серці Арелін вже не було сумнівів. Це була її битва.

Зал був перетворений на поле бою. Арелін завмерла на порозі, її пальці міцно схопили дверну раму. Небезпека стискала груди, немов крижаний обруч.

І тоді вона побачила це.

Зал був перетворений на поле бою. Слуги Велорії билися з істотами, які вже втратили всяку людяність. Їхні руки перетворилися на звірячі, довгі кігті, а очі були порожніми, голодними, немов чорні безодні. Вони рухалися надто швидко, занадто різко, мов зламані ляльки, що забули про людяність.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍