Аріда Демоніар - Я просто загадала бажання , Аріда Демоніар

- Приємно познайомитися, Мих... Мишко. 

- А ви напевно Христина Тарасівна? Я ж не помилився? — продовжую свою гру для двох глядачів й подумки схрещую за спиною пальці.

- Так,  — відповіла вона при цьому дивлячись мені прямо у вічі, немов намагалася просканувати мій мозок, на виявлення у ньому мадагаскарських тарганів, —  я Христина Тарасівна.

- Лєра так багато мені про вас розповідала, що я просто не міг дочекатися, коли нарешті зможу з вами познайомитися, — сиплю компліментами, а сам почуваю себе так, ніби стою перед картою та намагаюся знайти де ж на ній заховалися ті, будь вони не ладні, Гімалайські гори.

- Ох, — махнула рукою Христина Тарасівна, — ну що там можна цікавого про мене розповісти. Звичайна собі жінка, яка нічим не відрізняється від усіх інших.

- Ну, я б тут посперечався, — відповів я, — про звичайних жінок з таким захопленням не розповідають.

- Можеш видихнути, Бурчук, — несподівано назвала мене по прізвищу Христина Тарасівна, — Лєри поруч немає. А тепер, — кажуть, що колишніх військових не буває, як на мене, то вчителів також можна віднести до цієї категорії, — поясни мені, будь ласка, що це за маскарад? Що взагалі відбувається?

- Христино Тарасівно, я все поясню. Обов'язково, присягаюся. Тільки єдине попрошу, не кажіть Цісаренко, що я це я, а не той за кого себе видаю. Ну, тобто це Лєра так думає.

- А ти їй тільки допомагаєш. Правильно?

- Так. Ой, тобто ні, — миттєво виправляю самого себе.

  І як би мені того не хотілося, проте правду, хоча й не всю, бо за деякі деталі я вирішив за краще змовчати, все ж таки довелося розповісти.

- Зрозумійте мене правильно, — промовив я на останок, — я просто хочу аби вона мене сама впізнала, без без чиєїсь зайвої допомоги. Я вже стільки їй підказок дав, поки ми сюди їхали.

- Ох, Арсене, — похитала та головою, — навіть не знаю що тобі й порадити. Але, так вже бути, я тебе не видам. От тільки дивися, щоб ця твоя витівка, Бурчук, не вилізла тобі боком.

- Я вже все, — промовила підійшовши до нас Лєра, яку майже не було видно серед усього того, що вона тут встигла знайти.

- А кошик ти, як завжди, забула взяти, — поглянула на неї Христина Тарасівна й похитала головою, ну точно як оце мені нещодавно.

- Ой! І справді забула, — обличчя Лєри вкрилося легким рум'янцем, а сама вона опустила до низу погляд.

- Люба, ну ми ж з тобою ніби домовилися, — опиняюся поруч з Цісаренко аби допомогти, — що ти не будеш носити нічого важчого за свою сумочку, хіба що тільки гаманець з грошима. Це ж треба, рачки! — вигукую я, побачивши цукерки й тут же звертаюся до Христини Тарасівни, — можете відважити, будь ласка, пів кіло?

13-3 Валерія

- Будеш? — запитує у мене Мишко й протягує  цукерку, після того, як ми поклали покупки, за які, між іншим, заплатив він, хоча я до останнього боролася аби це зробити самій, на задні сидіння.

- Ні, я таке не люблю.

- А я навпаки обожнюю, — говорить він і тут же розгорнувши цукерку, відправляє її собі до рота.

  «А може він і справді близнюк з Арсом? Той також рачки полюбляє, — тут же починаю думати я, — Ні, ну правда. Оно скільки було таких випадків, коли дітей прямо з пологового будинку викрадали? От і Мишка хтось міг запросто викрасти. Або вони двійники.  А що? Таке до речі також буває».

- Про що задумалася? — завівши машину, несподівано запитав Мишко.

- Та, так, — промовила я, — про все й водночас ні про що. А, що це так помітно?

- Ще  як, — відповів він.

   Я таки дійсно задумалася, бо було над чим. З голови ніяк не виходили слова Христини Тарасівни, які вона мені сказала на прощання:

- Знайти власне щастя не так вже й важко, як і втратити. Найтяжче, це його повернути.

 Невже це вона Мишка мала на увазі? Але ж ми з ним тільки вдаємо з себе пару. Так, він ніби непоганий, проте... Ну, от чому навіть зараз мені лізе до голови, як відреагує на наш приїзд Арсен. Ні мама з батьком, ні сестра з братом чи там хтось інший. А саме він?  Чому саме це настільки мене бентежить?

  Я настільки сильно задумалася, що ми ледь не проїхали подвір'я хрещеної.

- Нам треба трохи назад, — промовила я, — вибач, що не попередила де саме живе хрещена.

- Нічого страшного, — посміхнувся Мишко, а я чомусь бачу перед собою Арсена, — Це ж треба! — вигукнув він, — та у вас тут справжня гулянка намічається.

- Лєра, Арсен! Ну, нарешті, а то ми вже зачекалися, — кинулася до нас мама, як тільки ми заїхали у двір і вийшли з машини.

 Стоп! Який Арсен? Це ж... Повільно розвертаюся.

- Я тобі все поясню, — тут же промовив Мишко. Чи все ж таки Арс? — Тільки без рукоприкладства, Цісаренко. І... Без мітли. Ай! — крикнув він, отримавши від мене першого «смаколика», — Так не чесно!

- А обманювати мене чесно?! — нагородила його вдруге. 

- Я тебе не обманював. Тобто, обманював, але не.., — перервавши себе, Арс тут же кинувся навтьоки.