Аріда Демоніар - Я просто загадала бажання , Аріда Демоніар

13 глава — Час зняти маски або І тебе... з Новим роком... люба

13-1 Валерія 

  Як виявилося у процесі розповіді Мишка про себе, у нього було чимало спільного з Арсом. Обидва, що той, що другий, навчалися за кордоном (щоправда, я також навчалася, проте в іншій країні), захоплюються машинами, а ще (почути щось подібне я взагалі не очікувала) займалися свого часу фігурним катанням. Тут слід додати, що Арсен ще й у хокей встигав пограти. І все ж таки, як на мене, то Михайло все ж таки набагато серйозніший. Хоча, може це я хочу бачити його саме таким? Серйозним, перспективним, впевненим у собі та своїх можливостях. А якщо точніше, то людиною, яка добре знає, що саме їй потрібно.

- З ним, це з ким? — запитав Мишко, варто мені було сказати, що вони з Арсеном у дечому між собою схожі. І це, між  іншим, далеко не про зовнішність.

- З Арсеном, — відповіла я, — Між іншим, він також ходив на фігурне катання.

- Це ж треба, який збіг, — здивовано промовив він.

- Ага, — погоджуюся з ним і раптом згадую, що я ж зовсім нічого не купила з подарунків чи принаймні з гостинців. Єдине, що встигла захопити з дому, так це коробку цукерок й пляшку шампанського, — Слухай, я можу тебе дещо попросити? Тут просто така справа, — мені ніяково, чого раніше ніколи зі мною не було. І це вже вдруге, бо перший раз було, коли Мишко попросив аби я щось розповіла про себе й своїх близьких. Ну й друзів звісно, — Я просто не знала, що все ж таки поїду й тому зовсім не придбала ніяких подарунків. Їхати з порожніми руками, ну, ти розумієш, сподіваюся, — промовила я й продовжила далі, — а тут неподалік є невеличка крамничка.  Якщо ти не проти, звісно, то я б хотіла туди зайти й дещо купити.

- Авжеж не проти.

- Ну, якщо так, то нам слід завернути в он той провулок, — махнула показуючи рукою, — І... Дякую, що не відмовив.

- Нема за що, — посміхнувся він, — До того ж, таке могло трапитися будь з ким, а не тільки з тобою.

- Ну, не думаю, — відповіла на це я, — щоб ще хтось шукав свій мобільний телефон, при цьому тримаючи його в руках та підсвічуючи собі ліхтариком.

- А я чомусь думав, що таке можливо лише в анекдотах почути. Ну чи прочитати. А воно, бач, як, — промовив Мишко.

- Якщо так поміркувати, то у нас все життя суцільний анекдот, — мене прям на філософію чи, як там його правильно сказати, потягнуло.

   Ось так за розмовою ми й доїхали до тієї  самої крамнички. Не знаю, як кому та мені подобається сюди заглядати, коли я їду до батьків або до хрещеної. І хоча це не якийсь там супер-пупер наворочений супермаркет, вона мені більше до душі. Я б навіть сказала, що ця невеличка крамничка своєрідний портал, що на якусь мить переносить тебе у те минуле, коли доросле життя здавалося чимось далеким та нереальним, коли на решту тобі могли дати ще й пару цукерок, а куплений хліб по дорозі додому обгризали невидимі миші. 

  А ще я любила бувати у цій крамничці з тієї причини, що саме тут працювала продавчинею колишня вчителька з географії, Христина Тарасівна, або, як ми любили казати на неї у школі — наша друга мама. Ні, я не хочу сказати нічого поганого за інших вчителів, проте саме вона була тією людиною від якої завжди віяло добром, ніжністю та материнською турботою до кожного з нас.

 Чесно кажучи, я навіть і досі не знаю, чому Христина Тарасівна так раптово вирішила піти зі школи. Я ще й досі пам'ятаю, як ми з дівчатами (за хлопців нічого сказати не можу) навіть плакали, коли вона, за її ж словами, провела з нами свій прощальний урок. А потім деякий період за неї взагалі нічого не було чути, проте, як виявилося згодом, весь цей час вона жила зовсім поруч у сусідньому містечку де й влаштувалася працювати до крамнички. 

  Припарковуємо машину й Мишко, як справжній джентльмен, подає мені руку аби я могла вийти, а потім прочиняє переді мною двері до крамниці.

- Яка несподіванка! — Христина Тарасівна така ж красива, як і колись, навіть не дивлячись на те, що її волосся вже давно побіліло й нагадує собою той чистий білий сніг на який ми так всі чекаємо взимку, — Лєрочка, А...

- Михайло, хоча можна просто Мишко, — перебивши її, тут же сказав мій «тимчасовий» кавалер.

- Приємно познайомитися, Мих... Мишко, — трохи розгублено промовила вона у відповідь.

- А ви напевно Христина Тарасівна? Я ж не помилився? — запитав він й при цьому посміхнувся.

- Так, я Христина Тарасівна.

- Лєра так багато мені про вас розповідала, що я просто не міг дочекатися, коли нарешті зможу з вами познайомитися.

- Ох, — махнула та рукою, — ну що там можна цікавого про мене розповісти. Звичайна собі жінка, яка нічим не відрізняється від усіх інших.

- Ну, я б тут посперечався, — відповів на це він, — про звичайних жінок з таким захопленням не розповідають.

  Поки вони між собою розмовляли я вирішила тим часом подивитися, що тут можна цікавого придбати.

 

13-2 Арсен

- Яка несподіванка! — за всім цим вимушеним не з власної волі маскарадом, я геть начисто забув за нашу колишню вчительку, — Лєрочка, А...

- Михайло, хоча можна просто Мишко, — знаю, старших перебивати не ввічливо, але взяти й ось так просто розкрити своє інкогніто, я поки що не готовий.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍