Віталій Механік - Картограф, Віталій Механік

— Виконавців достатньо, але ідея була твоя! — розлючений Норд рвучко підвівся, зачепивши стіл. — Клонування заборонені! Будь-які органи дозволені, а цілої людини — ні! Чому я?! Ти злочинець, Базе! Де мій двійник?! Він живий, ні?!

— Живий, якщо картограф Ларсен активував саркофаг. Про всяк випадок ми продублювали активацію спеціально згенерованим сигналом.

— Чому саме я?! — Норд ніколи не замислювався над проблемою штучних копій людей. Одна справа — андроїди. З ними просто й зрозуміло. Інша — зустріти самого себе. Як з ним спілкуватися? Він же заздалегідь знатиме всі думки оригінала, адже його пам’ять — твоя!

— Тільки твій двійник зможе зупинити Трола. Ти побував у Хмарі. Вона дала цінні знання, котрі нам не вдалося розблокувати. Маю надію, що модифікований Норд Зейн впорається.

— Модифікований? — картограф почувався подвійно обдуреним. Спочатку Тролом на Землі, коли розлучив з Таною, а тепер старим другом, котрий шокував вибуховим сюрпризом.

— З відомостей, отриманих від експедиції «Спіка», на екзопланеті Оффа досить великий відсоток вуглецю. Без кисневих масок звичайна людина швидко загине, а двійник дихатиме нормально, бо в програму заздалегідь заклали гнучкий модуль адаптації. Крім того, його скелет міцніший і… ви ніколи не зустрінетеся.

— Це радує, — вороже обізвався Зейн. — Дослідження велися багато років, так?

— Сотні, з великими перервами. Колись була ідея комплектувати екіпажі зорельотів клонами й відправляти до зірок. Виживуть — добре, загинуть — не страшно, адже оригінали живі й здорові. До клонів відносилися як до ботів, яких можна зробити скільки завгодно. Сильні, технічно розвинені держави користувалися клонами де тільки можливо, навіть війни вели, вивчаючи потенціал біологічних неорабів. Чим такі авантюри скінчилися, тобі добре відомо. Розорення, хаос, вбита екологія, вимирання людей як виду. Клонування й деякі інші напрямки науки заборонили законами, а пильний нагляд за науковцями зберігся дотепер.

— Чому раніше мовчав? Ми ж були друзями, — картограф осягнув масштаби ризику та наслідки злочинних дій. Колишній навігатор міг втратити репутацію, положення в суспільстві й стати вигнанцем у випадку викриття.

— Чому були? — довгий ніс База ображено смикнувся. — Я грав у небезпечну гру, бо офіційно проводити досліди заборонено. Пояснювати ціль? Та мене б одразу визнали божевільним. Підозрювати самого Трола Вегера, легенду розвідки! Смієшся? До того ж остерігся тебе вплутувати, аби ти був чистим. ДНК взяли, а от з матрицею пам’яті виникли складнощі. Мої люди, зізнаюся, намагалися зламати мем-послання й проникнути в закриті «файли» у твоїй голові. Там є, безперечно, щось надзвичайно важливе, але розгадати ту загадку можеш лише ти. Це як твій кейс на камені. В ньому лежить важлива річ. І є ключ. Треба тільки знати, як ним скористатися.

— Я відновив фігуру. Подвійний п’ятикутник, з’єднаний ребрами. Мем-послання не річ, його не притулиш до кейса-голови, щоб відімкнути замок. Тут інше.

— Хмара спілкувалася з тобою картинками. Універсальний спосіб. Рішення лежить десь на поверхні, в нашій площині розуміння, але воно вислизає...

— Хвала твоїм спеціалістам за мою вцілілу пам’ять, — їдко сказав Норд.

— Намалюй фігуру, — попросив Баз.

— Навіщо і на чому? — картограф роззирнувся навкруги.

— Спробуємо один варіант.

Норд скептично посміхнувся. Картограф безліч разів малював п’ятикутники, подумки складав багатогранники, обчислював периметр граней і довжину ребер, застосовував десятки методик. Таємниче зачиненим чортиком сиділо десь глибоко й відмовлялося показуватися.

— У мене є мрія, — раптом зізнався Фрімен і помахом пальця розгорнув перед собою віртуальну напівпрозору поверхню метр на півтора. — Скажи, чому в природі існує планетна несправедливість? Переважно всі екзопланети в радіусі сорока світлових років обертаються навколо червоних карликів, хоча оранжевих зірок спектрального класу К вистачає.

— Системи в основному кратні. Рігіль-Центаврус з Проксімою, наприклад. Неправильні орбіти подвійних і потрійних зірок заважають розвинутися органічному життю на циркумбінарних планетах, — Норд перекипів і більш розважливо поставився до авантюри навігатора. Баз Фрімен, підозрюючи Трола Вегера в деструктивних діях, відправив своєрідну гарантію виживання колоністів.

— Кратність само собою, проте… — Баз перейшов до суті. — Я про Кеплер 22, жовту зірку в сузір’ї Лебедя. Трохи холодніша за наше Сонце, спектрального класу G5V, вона має планету мінінептун* в зеленій зоні. Відстань до світила — сто двадцять сім мільйонів кілометрів. Рік триває двісті дев’яносто земних діб. Температура плюс тридцять градусів. Поверхня вкрита океаном. Є атмосфера. Планета значно більша за Землю, але там повинно бути розвинене життя! Я в це вірю!

— Еге, метушаться маленькі іхтіандрики, — зіронізував Норд. — Отямся, Базе, між нашими світами сто сімдесят парсеків! Ти її ніколи не побачиш, — зловтішно закінчив картограф.

— Чого такий злий? — Баз легким рухом затер уявний світ Кеплер 22. — Іхтіандри… Твоя версія в тему. Ти правий, ми ту планету ніколи не побачимо, але повинні все зробити, аби її досягли наші нащадки. Хіба Магеллан, Колумб, Джеймс Кук чекали, поки винайдуть пароплави й літаки? Мореплавці на крихітних вітрильних суденцях на свій страх і ризик долали морські простори. Так і ми. Спочатку зробили перші кроки на примітивних космічних човниках, освоїли Сонячну систему, а потім вирушили до зірок, не чекаючи, поки нам подадуть зорельоти з надсвітловою швидкістю. Ми жертвуємо собою, своєю епохою, здоров’ям, життям, почуттями, аби людство розселилося на придатних планетах. Це гарантія нашого процвітання й виживання як виду. Моя мрія не червоні карлики, котрих повно навколо нас, а повноцінні жовті сонця, біля яких є шанс знайти максимально схожу на нашу планету. Тому я скоїв злочин, — колишній навігатор розхвилювався, аж сльози блиснули в очах.