Moon Grey - Нейрончик. Перерва на війну., Moon Grey

Архів.

Нейрончик задоволено мружився.

Шлях відкривався широко, навколо ще тривала відбудова систем після вторгнення глистюків, тривало ще десь протистояння, бо згарище, де перебували шокуючі енергії і насолоджувались зруйнованим ними чужим життям та горлали про їхню територію, перебувало під наглядом Завзятих Сильних Оборонців. Саме ЗСО утримували кордони, щоб чужорідні ІПСО не розповсюдилось далі. Поза тим йшов обмін з зовнішнім світом, дипломатичний, юридично спільнотою зафіксований, який мав відновити територію Організму і встановити цивілізований Порядок, а не той бруд та безлад, що існував в окупантів.

Коли доїхали до поверху Архіву, там вже їх зустрічали «люди в чорному», які миттю общупали та продезинфікували Віруса блокуючи від його структури зайві ворожі і обробили також Транспортний Білок , махнувши «до побачення» Нейрончику, повіз далі Вірус до Лімфовузлів біля Статевих Органів. Саме там відбувалось розподілення навчального матеріалу для дітлахів.

Нейрончик повернув на стежку, що вела до Куприка. Там було тихо, як в зоні Апендиксу, але не темно, а навпаки, світло. Ледь потріскували лінії нейроннопередач по системі. Тут завжди було так. Система витримувала всі перевантаження. Навіть при ударах, шоці, стресах, блекаутах ця система не вимикалась. Вона була на самозабезпеченні, так як не важлива стратегічно настільки як Мозок чи Серце або Легені, тому й не фінансувалась з Організму повністю. Тут завше снували Волонтерські Білки, доставляючи все необхідне.

- Заходь. Тільки скафандр зніми і одягни маску. – Прогудів чийсь голос.

- Гаразд.

Нейрончик, вивільнившись від скафандру, одягнув маску. Далі він повільно поплив до величезного круглого «столу», який був однією з площин Хребця Куприка. Взагалі увесь Куприк світився зсередини, мав вигляд, щось на кшталт рентгенівського знімку але сяяв наче веселка  і завдяки цьому Нейрончик бачив, як там все відбувалось.

В світлі посередині закручувалось ДНК, до нього постійно кермувались відблиски більш яскравого світла з інформацією. В якусь мить ДНК крутнулось навколо своєї вісі і замиготіло вгору рядами мільярдних «ліфтів», далі знов крутнулось, розгорнулось, згорнулось і знову почався рух врізнобіч туди і назад з інформацією.

- Що, гарно?

- Авжеж, - протягнув малий.

- То що ти хотів знати про Чорне Серце?

- Я його бачив. – З ходу ляпнув Нейрончик. Він тут же знітився, що ДНК викликало в нього таку довіру і вже аж стиснув губи, щоб не вибовкати секретну домовленість з Серцем.

- Не зважай. Я на всих так дію, - засміялась ДНК. Ви ж мої рідня з першого вашого дня народження, ба, навіть більше, з дня зачаття.

- Так, звісно, ми Родовід вивчали.

- Так що ти бачив конкретно?

- Я в скриньці нашої гілки Роду, сімейної гілки, бачив його. Але ж воно належить до гілки Роду Серця. Як так могло статися, що я його зустрів саме в нас. На, невластивій їм царині, я б сказав навіть на чужині.

- То ти вважаєш, що інша гілка –це чужина?

- Ні, я не правильно висловивсь, я тільки хотів акцентувати розбіжжя.

- А в чому ти вбачаєш розбіжжя?

- Ну, ми маємо один склад, виконуємо одні прописані Програмою дії, а Серцевий Рід має іншу будову та інші обов’язки. В них он і клітини іншого виду, та й сумка в них є, а ми здебільшого мереживні, ми наче біле по кольору. Ми містимо всі кольори, які потрібні. І ми завжди в подорожі і вік наш геть не такий довгий.

- Чому ж не довгий? Відмирання ще не значить смерть. Ти оновлюєшся, а тобі здається, що ти вмер і оце «всьо-кінець». І навіть триста років –це не межа. Це один кліпок Повік.

- Так Імунна Система ж он…. Он…..- голос Нейрончика затремтів, очі накотились слізьми, - пожирає старих! – Випалив він нарешті.

- Пожирає? Господи, хто тобі це сказав?

- Та, ну, всі ж це знають.

- Ти був у Макрофагів?

-- Я очікую цю мить.

- Авжеж. Це ж робота Програми. Чекай.

ДНК запустило автоматичну систему передачі даних , притушила світло, відділилась дублюванням від самої себе і сіла на край «столу».

- Ходи сюди. Сідай отут. – Поплескала долонею маленька постать, що сформувалась в процесі рухів.

- Оце так! Як це?! – Аж відкрив рота Нейрончик. – А я так можу?

- Звісно. Це можливо.

- Невже… - Нейрончик вражено дивився на оновлену ДНК.

- Відродження відбувається щоразу, кожен має вибір – в якім образі продовжити справу чи розпочати нову. Але ким був не пам’ятає. Хоча, при нагоді, скринька Роду в якім він після вдосконалення чи задля вдосконалення відродиться, завжди в поміч. Підсвідомість туди звертається.

- Чому не пам’ятає? - Оговтувався від шоку Нейрончик?

- Бо це трішки болісний процес. Я запрограмувала втрати як мізерні і сам перехід з старого стану в молодий відбувається лише якусь мить, яку Пам’ять просто витирає.

- Ти про Народження?

- Звісно. Всі перероджуються.

- Всі-всі-всі?

- Так. І можуть дублюватись. Це коли близнюки чи двійнята чи більше.

- Але ж вони різні! – Вигукнув малий. – І геть не однакові. Ну, хіба що близнюки.

- Це властивість організму, будучи живим мати власну покращену версію. І самостійно самовідтворюватись.

- Ти говориш про покращену версію відтворення. Але ж, через спотворену чужорідну шокуючу інформацію є хвороби, вроджені хвороби. – Нейрончик не міг повірити почутому.

- Звісно. Але ти ж не задавав собі питання, а яку Задачу Програми буде виконувати новий ти чи хто інший? Для кого він готує підґрунтя? Чи не для самого себе в майбутнім? Чи ще далі для коханого чи коханої?

- Ніколи не думав. Вони ж мають будову, функції…. Стривай! Я здається розумію. Всі ми маємо гілки Родів. Вони різні, але ж в основних будовах, вони мають однакові схожості: голову, кінцівки і можуть виконувати не лише запрограмовану роботу! Отже і я, і Серце маємо схожість – клітини сполучні, клітини особливі. Суть одна –клітини. З роботою те саме. Її виконують. Особисто. Назву це –функція.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍