Рейва Морель - Осквернена клятва, Рейва Морель

Друга зала розчинилась у червоному світлі.

Вони ступили — і світ зупинився.

Тиша не була порожнечею. Вона пульсувала, як серце. Як спогад. Як вибір.

Стіни ожили тінями, але серед них одна постать вирізнялася. Арелін. Інша Арелін.

Вона стояла в центрі — спокійна, владна. Очі її не блищали сльозами — у них була лише ціль.

— Я — та, ким ти могла б стати, якби відкинула все, що болить, — мовила вона. Її голос лунав, мов камінь, що падає у глибоку воду.

— Це ілюзія?

— Це правда. Одна з можливих. Сила, в якій немає місця ваганням. Ти могла бути непереможною. Без страху. Без Ліціана.

Вона простягнула руку — до нього.

— Обери мене, і він більше не буде твоїм слабким місцем. Ти забудеш біль. І виграєш війну.

Арелін мовчала. Її пальці тремтіли, але вона стиснула їх у кулак.

— Я не хочу бути тією, хто не відчуває, — тихо сказала вона. — Я не обираю перемогу ціною любові. Я обираю пам’ять. Біль. І тебе, — її голос затремтів, коли поглянула на Ліціана. — Бо без цього я — не я.

Тіньова Арелін розсипалась на попіл, лишивши знак на зап’ясті. Руною спалахнув вибір.

Третя зала — прозора, як крига.

Цього разу Арелін ішла сама.

Перед нею — дзеркало. У ньому — не ворог, не тінь, а правда. Вона побачила себе такою, якою боялась бути: слабкою, ревнивою, злою від безсилля. Побачила, як завдавала болю, бо сама не могла зцілитись.

— Я не ідеальна, — прошепотіла.

Ідеальність — не мета. Ціль — істинність.

Вона торкнулася відображення — і воно розсипалося. У грудях спалахнула остання руна — прийняття.

Три шляхи замкнулися в коло.

Пам’ять. Вибір. Прийняття.

Коли Арелін повернулася до центру Осердя, вона вже була іншою. Не досконалою. Справжньою.

— Це кінець? — запитав Ліціан.

— Це початок, — усміхнулася вона.

Простір затремтів. Стало холодно.

Зала змінилася — тепер це був амфітеатр із каменю й сяйва, підвішений у порожнечі. Під ногами — не земля, а плетиво світла, що пульсувало в такт їхнім серцям.

Перед ними — троє постатей у білих мантіях. Без облич, лише силуети, що мовчки спостерігали.

— Суд спадкоємців, — пролунав голос із самої реальності. — Не за вчинки, а за суть. Не за провину, а за вибір.

Арелін ступила вперед — і враз опинилася сама, на кам’яному п’єдесталі. Ліціан — поруч, але відділений стіною світла.

— Арелін, дитя Каеліана, — мовив один із Суддів. — Чи визнаєш свою тінь? Не ту, що дала тобі чужа рука, а ту, що зросла зсередини?

Перед нею з’явилася постать. Вона сама — з очима, повними гніву, з руками, охопленими чорним вогнем. Та, що жадала сили, помсти, безмежної свободи.

— Я бачу її, — прошепотіла Арелін. — І знаю, чому вона жива. Вона — частина мене. Але не вся я.

Інший Суддя звернувся до Ліціана:

— Демон, що зрадив свою зграю. Чи визнаєш, що навіть любов не стирає природи?

Перед ним — образ демона з рогами, крилами, закривавлений, із божевільним поглядом. Те, ким Ліціан був… або міг стати.

— Я не хочу бути ним, — промовив він. — Але й не зрікаюсь. Це теж я. І саме тому я обираю інший шлях.

Простір здригнувся.

— Ти — дитя спадку, — знову звернулись до Арелін. — Але не кров творить спадкоємицю, а серце. Покажи його.

Вона простягнула руку — до Ліціана. Світ між ними розтанув. Їхні пальці торкнулися одне одного.

— Я не обираю силу. Не обираю слабкість. Я обираю правду — нашу. І я йду з ним.

Печатка спалахнула — не світлом і не темрявою, а теплим полум’ям, народженим там, де зустрічаються дві душі без масок.

Судді схилили голови.

— Шлях відкрито.

Остання Печатка. Серце світу.

Світло м’яко огорнуло простір. Не сліпуче. Не палке. А глибоке — мов пам’ять.

Арелін вдихнула — і відчула Його.

— Каеліане… — прошепотіла.

Перед ними з’явився чоловік.

Не ангел. Не демон. Людина. З очима кольору дощу. У його погляді не було величі — лише глибина.

— Нарешті, — мовив він. — Ти прийшла. Не за силою. За відповіддю.

— Ти залишив у мені частину себе. Чому?

— Бо не витримав. Я впав. Але залишив надію — не в крові. У виборі.

— Я… твоя спадкоємиця?

— Ти — та, хто могла б бути всім. Але обрала бути собою.

Він простягнув руку. У долоні — вогонь.

— Візьмеш — станеш вартовою. Але втратиш Ліціана. Він не витримає твого перетворення.

Арелін мовчала.

— А якщо я не візьму?

— Ти залишишся собою. Можливо, знайдеш інший шлях.

Вона подивилась на Ліціана. Той стояв нерухомо. Але його очі промовляли: Я залишусь. Навіть якщо підеш.

— Сила, що вимагає зректись любові, — не моя. І любов, що боїться моєї сили, — не справжня.

Вона простягнула руку. Але не до вогню. До нього.

Печатка не зникла.

Вона розцвіла.

Каеліан дивився мовчки. І в його очах уперше з’явилось щось нове.

— Ти створила новий шлях.

— Ні, — сказала Арелін. — Я просто не зреклася ні себе, ні його.

Каеліан зник, залишивши жаринку світла. Вона злилася з її серцем.

Світ затамував подих.

І з Арелін вибухнуло сяйво — не осліплююче. Глибоке. Тепле.

Сяйво, що пам’ятає.