Публій Овідій Назон - Метаморфози

загнутому носі судна, озирнув усе море

652 Й, ніби втираючи сльози: «Не в той ви мене, мореплавці,

653 Край обіцяли везти, не про те я просив побережжя.

654 Чим я на кривду у вас заслужив? Чи така вже велика

655 Слава — стільком юнакам одного підманути хлопчину?»

656 Я не приховував сліз, та що тим безбожникам сльози?

657 Тільки сміялися з них, налягаючи дружно на весла.

658 Ним присягаюсь я нині тобі (бо хто йому рівний

659 Серед богів?), що, наскільки ця річ неймовірною здасться,

660 Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря

661 Враз зупинилося так, ніби врізалось носом у берег.

662 Ті, зчудувавшись, розмашисто веслами б'ють, напинають

663 Всі паруси — на підмогу веслу залучають ще й вітер.

664 Плющ їм, однак, на заваді стає: вколо весел обвившись,

665 Пнеться вгору, цупкий, розбуявши, повис на вітрилі.

666 Ось і сам бог, увінчавши чоло золотим виногроном,

667 Тирсом трясе, що в зелену лозу виноградну вповитий.

668 Тигри блукають довкіл; то тут, то там полохлива

669 Рись, наче привид, майне, розляглися плямисті пантери.

670 Тут якось дивно, чи то з переляку, чи то з божевілля,

671 Всі застрибали; з них перший Медон став тілом чорніти

672 Й вигнувся, наче дуга, шорсткуватою вкрившись лускою.

673 «Ну й чудасія! — йому Лікабант — Що за вигляд у тебе!»

674 Та на півслові запнувсь: уста його пащею стали,

675 Ніздрі обвисли; лускою взялася, затверднувши, шкіра.

676 Лібій на весла хотів налягти, але бачить, що в нього

677 Руки раптово неначе коротшають, далі й руками

678 Вже не здаються вони — поплавками назвати їх можна.

679 Інший за шнур, оповитий плющем, норовив ухопитись,

680 Та не було в нього рук, тільки, вигнувши тулуб кумедно,

681 Гепнувсь у воду плиском, і тут серповидним одразу

682 Хвилю хвостом, що на роги півмісяця схожий, став бити.

683 Бачу, й інші стрибать почали; спливає вода з них,

684 То виринають вони, то знов у глибини пірнають,

685 Наче танок завели: вигинаються в хвилі грайливо

686 Тілом усім і випорскують воду крізь ніздрі широкі.

687 Тож із усіх двадцяти (на судні саме двадцять було нас)

688 Я залишився один. Сам себе з переляку не тямлю,

689 В поті холодному весь, але тут мене бог заспокоїв:

690 «Ти не лякайсь, і на Дію пливи». Я доплив туди, й тут же

691 Вакхові шану віддав і до таїнств його залучився».

692 «Довго ти гаяв нас, — каже Пентей, — балачками пустими,

693 Думав, що стихне мій гнів, поки нам теревені розводиш?

694 Гей же! На муки його! Не жалійте вогню та заліза,

695 Поки живий, а тоді — пожбурніть його в пітьму Стігійську!»

696 Вмить у в'язниці глухій опинивсь Акет тірренієць

697 В путах міцних. І вже кат готував за наказом Пентея

698 Все, що потрібне для мук, — і залізо, й вогонь, — та зненацька

699 Двері самі по собі перед ним розчинилися навстіж,

700 Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали.

701 Вперся ще більше Пентей: замість іншим накази давати,

702 На крутосхили, посвячені Вакхові, сам поспішає,

703 На Кіферон, де вакханок лункі чути заклики — співи.

704 Як стрепенеться загонистий кінь, коли мідноголоса

705 Раптом сурма заячить, як до бою жага його пройме,

706 Так і Пентея жінок голоси й завивання нестямне

707 Збуджують: чуючи їх, він ще більшою люттю скипає.

708 Здалеку видна галявина є посеред Кіферону,

709 Темним вона звідусіль, мов кільцем, опоясана лісом.

710 Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить,

711 Першою вздріла його, й, ошаліло підбігши до нього,

712 Першою кинула тирс і вразила в груди Пентея

713 Мати. «Сюди! — зазиває,— сюди, мої сестри обидві!

714 Гляньте-но, що за кабан походжає по нашому полю!

715 Я кабана того вб'ю!» Налітають у дикій нестямі

716 Всі вони — на одного. Завиваючи, мчать за тремтливим,—

717 Вже-бо він справді тремтить, вже забув свою мову зухвалу,

718 Сам проклинає себе, у провині своїй зізнається.

719 «Згляньсь, Автоноє,— поранений зойкнув, — о сестро моєї

720 Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!»

721 Про Актеона ж ця ніби й не чула, й простягнену руку

722 Вирвала. Іно, підбігши, Пентею викручує й другу.

723 Рук, щоб до матері міг простягти, вже не має сердега,

724 Тож покаліченим тулубом тягнеться: «Глянь, моя мати,

725 Глянь же!» — благає. Агава ж, поглянувши, тільки завила,

726 Наче здригнулась уся, й, розпустивши з вітром волосся,

727 Синові голову миттю зриває, і пальцями в неї

728 Вп'явшись: «Іо! — кричить. — Таки вклали ми, подруги, звіра!»

729 Навіть морозом побитих листків, що ось-ось облетіти

730 Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода,

731 Як розірвали Пентеєве тіло безжалісні руки.

732 Після таких от повчальних подій узялись Ісменіди

733 Вакхові ладан палить, до нових залучившись обрядів.

Книга четверта

1 Мінія донька, однак, Алкітоя, бурхливого свята

2 Не визнає до цих пір і не вірить у те, легковажна,

3 Що від Юпітера Вакх народився, ще й сестер за спільниць

4