Анна Стоун - Амулет стихій , Анна Стоун

Розділ 6. Нічна зустріч

Думки були зайняті цілковито комп'ютерною грою. Тільки що один з її персонажів, перестрибнув на виступ, знищивши декількох монстрів. Лера зовсім втратила лік часу.

— Лера! Ти на годинник дивилася?! Вже десять! Давай згортай  гру і швидко спати! — голос бабусі пролунав наче грім серед ясного неба. — Даю тобі п'ять хвилин!

Лера здригнулася, вона не помітила як зайшла бабуся. Скорчивши незадоволену гримасу, дівчинка зберегла гру і стала вимикати. Так… Бабуся поставила свої умови, і тільки якщо вона їх виконає може розраховувати на поїздку до школи магії.

Мотя спав згорнувшись клубочком на коробці з телевізора. Позіхнувши, дівчинка поклала гребінь на комод. Раптом у тиші пролунала гучна трель. Зрозумівши що їй телефонують по розмовній кулі, Лера швидко натиснула на кнопку відповіді. Всередині кулі виникло обличчя дядька. 

Для Лери досі було незвично сприймати Мерліна своїм родичем. Коли він приїжджав навідати, їй хотілося провалитися крізь землю. 

— Так. Слухаю!

— Здрастуй, Лера. Пам'ятаєш, що через два дні їхати?  

— Так, звісно! Вже збираю речі!

— Сходи зараз до парку, там тебе буде чекати одна людина! Він також у цьому році вступає до «Резенфорду». Я домовився з ним про зустріч, але сам приїхати не можу!

— Але… — Лера кинула погляд на годинник. 

— Ось його номер! Розкажи про школу… В цілому все що знаєш! Я зараз дуже поспішаю! — продиктувавши номер, чарівник зник з кулі, залишив дівчинку в збентеженні. 

— Але… — Лера не знала що їй робити. З однієї сторони, Мерлін вже за щось домовився, і їй треба йти, щоб його не підвести. З другої — скоро настане ніч, і бабуся цього явно не схвалить.  

Зрештою, тяжко зітхнувши, Лера пішла у сарай за велосипедом. 

Ніч була зоряною, але це мало допомагало. На їх вулиці не працював жодний ліхтар, і дівчинка їхала в напівтемряві. Якщо врахувати, що вулиця була одностороння, а з одного боку знаходилися дерева та городи, було трохи моторошно.

Але дівчинка намагалася не звертати на це уваги, і швидко крутила педалі. У парк вона приїхала в назначений час. На диво зараз у ньому не було людей.

Прихиливши велосипед до дерева, Лера набрала номер що продиктував Мерлін. Якийсь час у телефоні йшли гудки, а потів в трьох метрах від неї заграла  знайома мелодія.

— Алло! — дівчинка примружилася, вдивляючись у темряву. — Алло!

— Алло! Хто це? — долинуло з динаміка.

Дівчинка здригнулася, почувши голос. Він здався на подив знайомим, ніби вона його колись вже чула.

Лера помітила недалеко від себе чийсь силует, та зрозуміла що це хлопчик. Але розрізнити його у темряві не змогла.

— Мені сказали, щоб тут я зустрілася зі студентом «Резенфорду». Це ви? — перепитала Лера, продовжуючи вдивлятися у темряву.

— Мабуть, я! А ви де? — знову спитав знайомий хлопчачий голос.

— Недалеко від вас! Поверніться! — сказала Лера.

Вона відійшла до запаленого ліхтаря і стала так, щоб її було видно. Помітивши рух, хлопчик рушив назустріч. Як тільки він наблизився і його обличчя освітив ліхтар, Лера охнула. Обличчя спалахнуло.

— Анд…рій? 

На обличчі дівчинки відобразився подив. Вона вже подумала, що невірно набрала номер, і хотіла зателефонували знову, але було запізно — хлопчик вже підійшов.

— Це ти мені телефонувала? — він також виглядав здивованим.

Лера майже нечутно відповіла «так».

— Пробач. Але я тут свою дівчину чекаю. Ти чогось хотіла? — його слова стали для неї повною несподіванкою, сильно зачепивши. 

Очі зрадливо защипало. Логіка і здоровий глузд кричали, що Мерлін не міг помилитися. А зачеплене самолюбство хотіло якомога скоріше потрапити додому.  

— Ой, так ти тут дівчину чекаєш? Пробач! Обізналась! — випалила вона перше що спало на думку.  — У мене тут також зустріч!

Забравши велосипед, Лера відійшла у бік. Її трясло від пережитих емоцій. Діставши мобільний і лист з номером студента, Лера звірила його і зрозуміла, що ні в чому не помилилася. Озирнувшись, Лера зміряла Андрія поглядом — хлопчик так і залишився стояти біля ліхтаря, — і ущипнула себе.

Стиснувши сильніше руль велосипеда, Лера зітхнула і знову набрала номер студента. Коли знову задзвонив телефон Андрія дівчинка тихо хмикнула. В ній несподівано прокинулася хоробрість.

— Я за дорученням Мерліна! Він сказав зустрітися тут із новим студентом Резенфорда! Він до вас приїжджав не так давно!

Голос у слухавці змінився, і Лера відчула на собі погляд Андрія.

— Шліман, ти серйозно? — прозвучав скептичний голос.

— Серйозніше не буває! — відповіла Лера.

— Ось це прикол! Чеши сюди, поговоримо! — почулося з телефону. 

— Я можу тільки підійти, але ненадовго! Поговоримо швидко, ти ж дівчину чекаєш! — відповіла Лера, прикусивши губу.

Її зачепили слова Андрія, бо вона не була однією з його друзів, і з нею він не міг розмовляти у такому тоні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍