Василь Тибель - Бурштин

скрадаючись, обминаючи сухі гілки. Прослизнув, мов тінь, верболозом, біля берега, пригинаючись, розсунув зелені стебла очерету. Озеро лежало тихе-тихе, лише посередині на вільній від рясту воді хлюпався виводок качок. А біля самого берега, черевами догори, плавало кілько здохлих рибин. Ніби й не було того шумовиння й коня-привида.

Сашко постояв, поки ноги не почали вгрузати в багно, а рана вже не на жарт нагадала про себе. І що, власне, він сподівався тут побачити? Він не раз був свідком викидів на болотах гнилих газів, навіть бачив уночі, як вони світяться, але щоб у таких обсягах… Мабуть, озерце досить глибоченьке. А може, десь тут є якась провалина в гранітному Поліському щиті, через яку земля викидає газ із глибинних порожнин. Про видіння палаючого коня намагався не згадувати, але, вибираючись на сухе, час від часу озирався.

Утім, збудження не проходило, до того ж знов почала трусити пропасниця. Через те втратив пильність, спіткнувся, наступивши на щось тверде, і ледве не впав. Спробував прибрати перешкоду, якийсь камінь. Простягнув руку – і раптом відчув: той камінь не холодний. Ще не маючи віри, почав витягувати знахідку з багна. Бурштин! Велетенський рудий шмат бурштину, самородок завбільшки з диню.

Аж ноги підкосилися від несподіванки. Серце шалено калатало.

Скільки років уже займався цим промислом, а нічого подібного не бачив. Це ж нечуване багатство! Якщо за кілограмовий шматок бурштину дають грубі гроші, то скільки ж може коштувати цей?

Втому, біль і страх як рукою зняло. Сашко вернувся трохи назад, упав навколішки і почав гребтися в мулі. Нічого. Але він знав, що так бути не може, бурштин сам не лежатиме, тим більше такий,– поруч має бути жила. Обмацував дно біля берега доти, доки не нашарпав ще трохи бурштину. Точно – жила!

От якби його «Ластівку» сюди поставити, певне, таких «гарбузиків» ще б підняв кілька. А тоді все – крапка! Хана цьому клятому бізнесу. Хай інші полощуть кальсони в гнилому болоті. Купити десь біля моря хатинку і – до побачення, любе Полісся!

Раптом зрозумів, що промовляє все це вголос, і спохватився. А примарна потвора? Може, й правду кажуть, що та коняка стереже скарб? Він скинув куртку, тоді сорочку, поклав туди свої знахідки, зав’язав у вузлик і рушив у протилежний від озера бік. Ішов у самій куртці на майку, як міг швидко, не озираючись, бо думка про потвору на болоті його й досі переслідувала.

«Можливо, все ж таки привиділося? – міркував Сашко.– Гра хворої уяви? Але ж там щось дійсно було… Що саме? Шалений викид сірководню, змішаного з метаном, міг підняти з глибини водойми все, що завгодно. Сплив якийсь здоровезний корч, а ти, брате, одразу напустив у штани. А видіння – то газку ковтнув, запевне».

Отак, крок за кроком умовляючи себе, він ступив углиб лісу, сподіваючись відшукати власні сліди. Йшов, напружуючи зір, але марно шукав стежку. Щось водило його, не дозволяло втримувати напрям.

Розділ 2

Ніч у лісі

У лісі темніє раптово.

Сашко Зарванець і не відчув, як його огорнула темрява. Ночувати весною в глухих хащах без сірників і теплої одежі – ще та справа. Або задубнеш, або наразишся на якогось звіра. Тому він продовжував іти, сподіваючись усе ж натрапити на дідову хатину. Однак довкола шуміли самі сосни, ховаючи верхів’я в темному небі. Якби ж місяць зійшов, то Сашко мав би щось, за чим орієнтуватися, а так хоч око вийми – навіть зірки не проколюють тонкими промінцями гущавину соснових крон. Чи, може, нахмарило, затягло небо?

Та хай, яка тепер різниця! Сашко остаточно заблукав, і хоч розумів, що шанси вийти до якогось житла примарні, вперто шкутильгав, перечіпляючись у темряві через чагарі й вивернуте коріння. Йшов, пересилюючи біль у нозі, поки позаду не почулося протяжне виття.

Мимоволі відчув, як мороз пройшов спиною. Сашко знав, що вовки в таку пору не полюють зграями, але самітник теж може напасти, відчувши знесилену жертву. Вирішив не спокушати долю – знову подерся на сосну. Проте зробити це виявилося непросто – дерева тут були старезні, їхні нижні гілки давно всохли, а з часом струхли. А ті, що ще трималися, були надто крихкі, щоби втримати людину. Сашко кілька разів підтягався, хапався за якусь руками, щоб миттю з тріском звалитися донизу.

Виття знову почулося, але набагато ближче. Хлопця охопила паніка: здається, звір іде за його слідом. Випадково наштовхнувся в темряві на стовбур берези, що росла сиротою серед хвойного лісу. Порепана кора на товстому стовбурі не така слизька, як на соснах. Сашко швидко роззувся, витягнув ременя зі штанів і зв’язав собі щиколотки. Випробуваний засіб, якщо треба видертися на стовбур без гілля. Поклав здобич під березою – вовкам, звісно, бурштин ні до чого – й ухопився за стовбур. Ліз швидко, незважаючи на біль, бо моторошне виття підганяло. Врешті налапав досить міцну гілку, підтягнувся, розв’язав ноги.

– Що, сіроманцю, вполював? – насмішкувато гукнув Сашко в темряву, відчувши себе в безпеці.– Біжи, зайця пошукай!..

Та чи не зарано? Унизу зеленим фосфором блимнула пара очей. Чи то йому видається, адже виття лунало зовсім з іншого боку?

Сашко придивився, потім відмахнувся: наче й не пив, а мариться… Потім знов розмотав ремінь і прив’язав себе за поперек до стовбура – щоб не втратити рівновагу, якщо задрімає. Проте зелені фосфорні цятки знову засвітилися неподалік. Мало того: вони потроху піднімалися вздовж стовбура сусіднього дерева!

Що за пакость! Де це бачено, щоб вовки… Холера ясна, та це ж рись! Куди ж це мене занесло, в який заповідник? Часом днями вештаєшся лісом, і жодної тварюки, а тут…

Тим часом рись, видряпавшись на сусідню сосну, зупинилася й почала пильно придивлятися – певне, людина на дереві, та ще й уночі, була для неї вдивовижу.

«Рана на нозі знов відкрилася,– здогадався Сашко.– кровоточить, от вони й чують свіжину».

– Ану йди геть звідси! – вигукнув він, погрозливо махаючи руками в темряві.

Лісова луна підхопила його голос і втопила в непроникній тиші. Рись ніби відсахнулася, очі-жаринки трохи пригасли, але тікати звір явно не збирався. Сашко пошарпав навколо й відламав чималу гілляку. Примірився і жбурнув просто в бік зелених світляків. Рись засичала й подерлася вище.

Зарванець одразу пожалкував, що сполохав звіра. Зверху хижак може будь-якої хвилини стрибнути просто йому на карк. Довелося й самому відв’язуватися та лізти вгору. Підіймався доти, поки жаринки очей рисі не стали йому врівень. Унизу знову