Василь Тибель - Бурштин

а й усю хворобливість, ніби й не було тієї пропасниці, що колотила його побите, змучене тіло. Лишився тільки тупий біль під ребрами й пекло в литці. Він поворушився, обережно сповз із лежанки й, кульгаючи, попрямував надвір, до туалету. Відро стояло біля ліжка, але він же не безпомічне немовля. Гукнув діда – той не відповів.

Сашко дошкандибав до стодоли, знайшов міцного ціпка й, спираючись на «третю ногу», зайшов до хліва. Там, разом із козами й поросям, що порохкувало в закуті, стояв його мотоцикл із прилаштованою мотопомпою – «Ластівкою», гордістю Сашка. Оглянув мотоцикл: кілька важелів і переднє колесо погнуті, зірваний шланг із карбюратора, вирвані дроти зі свічок запалення. Але в цілому нічого жахливого, за день-два можна все відновити. Правда, бак порожній, бензину жодної краплі. Сашко ще позаглядав, прилаштував на місце, що зміг, і рушив шукати господаря садиби.

Де ж подівся старий? Може, рушив до своєї бурштинової жили? От би хоч оком глянути на те місце… Сашко ще раз обійшов кругом хати, уважно розглядаючи сліди і нарешті натрапив на нещодавно прим’яту траву. Кульгаючи, поплентався тим слідом, що, як виявилося, вів у лісову гущавину.

Сашко довго йшов між високими соснами. Слід уже зник, кудись пропала й стежка, під ногами лише пріла глиця й мох, а зверху дерева сплелися в суцільне шатро, жоден промінець не прогляне. Розум підказував, що пора повертати – сонце ж на заході, але щось штовхало Сашка вперед. Здолав ще сотню метрів, ледь перебрався через вивернуте буревієм дерево. Попереду ніби розвидніло. Дерева, що досі стояли суцільним частоколом, розступилися. У прогалині замаячило чи то болітце, чи невеличке озеро. Звідси не розібрати через буйні зарості верболозу. Підшкандибав ближче, розсунув зелену гущавину – і закляк на місці.

Просто під ногами починався крутий кам’янистий схил. Двома метрами нижче лежала поверхня озера, ледь пришерхла рястом. Ніби хтось поклав тут серед лісу велику зелену миску. Водойма була ідеально кругла, трохи ніби втоплена в скелястий ґрунт, і якби не стометровий діаметр, можна було б вирішити, що хтось, граючись, викопав це озерце, наперед відмірявши циркулем.

«Наче кратер на Місяці»,– здивувався про себе Сашко.

Посередині тієї водяної миски стирчав порослий осокою чи то острівець, чи велика купина. Звідти цівкою піднімався рудий дим. Той дим накопичувався вгорі – приблизно на рівні найвищих сосон – і шаром висів на озером, прикриваючи водойму від сонця наче парасолькою.

«Певне, якісь мисливці кинули багаття, і там зараз тліє торф»,– подумав Сашко.

Він відшукав вимиту дощами розпадину в береговому схилі й спустився до води. Біля краю води рясно стояв очерет. Сашко рушив берегом – може, десь знайдеться брід, щоби дістатися острівця, та й взагалі треба роздивитися, що тут і як.

Нічого незвичайного: кругле озеро здавалося однаковим з усіх боків. Він уже збирався повертатися, коли його увагу привернув якийсь гул, що долинув із боку острівця. Несподівано вода ближче до середини водойми зануртувала і здійнялася величезним пухирем. Пухир той не лопався – навпаки: підіймаючи ряст, наче капшук, розростався вшир, аж поки не накрив собою весь острівець. Поруч із глибини з’являлися нові бульки, проте набагато менші. Середина озерця вкрилася шумовинням, ніби хтось вилив туди велетенську каністру шампуню, у тій піні острівець остаточно зник. Невдовзі найбільший пухир лопнув, угору здійнялася руда хмаринка, що розпливлася над водою й потяглася по озеру. На Сашка дмухнуло смородом. Запах був настільки ядучий, ніби хтось неподалік розбив добре відерце притухлих яєць.

«Сірководень!» – майнуло в голові.

Ще зі школи, коли вчителька розповідала про гейзери десь в Ісландії, пам’ятав – досить отруйний газ. Але які тут гейзери, на Поліссі?

Між тим уже перехопило горло. Сашко закашлявся й мало не втратив рівновагу. Його знудило, почало бракувати повітря, тому він поспіхом почав вибиратися з прибережного очерету до кам’янистого берега. Проте видертися схилом виявилося набагато важче: ноги ковзали по слизькому камінню.

Здерши руки до крові, він таки здолав схил. Та коли оглянувся – похолов. Із озера, у тому місці, де вирувала вода, з’явилося якесь жахіття. Може, то була обросла багном і зеленими водоростями колода, що сотні років пролежала на дні, але звідси вона нагадувала велетенську, банькату, вкриту безліччю шпичаків голову. Ця голова випустила з широких ніздрів фонтани бруду, а потім із них, як із пекла, повалив той-таки рудий дим, швидко заповнюючи чашу озера.

Сашко вломився в зарості. Розумів: якщо наковтається рудого газу, то тут йому й кінець. А дим уже зрівнявся з краями чаші, в якій лежала водойма, і почав повзти лісом. Сашко зашкутильгав до напівзваленої сосни, спробував видертися похилим стовбуром якнайвище. Навколо стрімко сутеніло, а рудий туман усе сунув і сунув від озера, сягаючи Сашкові вже по пояс.

Усе, далі рухатися нікуди, ось і верхівка буреломини! Невже накриє?

Але ні: газ нібито перестав підніматися – мабуть, розтікався лісом. Тепер над озером висіло вже два шари багряного туману. А між ними – о диво! – гарцював бурштинової масті кінь.

Неймовірно! Мабуть, примарилося, бо добряче ковтнув газу, вирішив Сашко… Але кінь і далі мчав нижнім шаром туману, ніби по твердому, а його голова… вона, мабуть, ховалася у верхньому шарі випарів. Та ось там виник просвіт, і це створіння опинилося на відкритому просторі. І одразу стало зрозуміло, що голови в коня взагалі немає. Саме так: замість неї стирчав лише цурпалок гривастої шиї!

Сашко мало не впав із гілки, за яку відчайдушно чіплявся. Заплющив очі, стріпнув головою, ніби відганяючи страшний сон. Коли ж боязко розплющив повіки, туман над озером уже спадав, його шари перемішалися та переплуталися. Нарешті верхній, мабуть, трохи легший шар знову піднявся вгору, між ними вже нічого не було.

Хлопець закляк на сухій гілці, обхопивши ногами стовбур. Уже й подув легкий вітерець, розганяючи смертоносну імлу, а він так і не рухався з місця, поки остаточно не затерпли руки. Потім спробував спуститися, але не втримався і впав сторчма, розвередивши рану. Добре хоч не дуже високо, та й внизу купа трухлявого хмизу, а то б в’язи скрутив.

Коли трохи очуняв, визирнув з-за вивернутого коріння. На озері панувала глибока тиша. Нікого й нічого. Трохи полежав, віддихався, ще почекав. Тихо. Кортіло втекти звідси якнайшвидше, але цікавість перемагала. Пролежав так біля години. Нога скиміла. Вже й сира глиця почала поволі витягувати тепло з тіла. Тоді вирішив: будь що буде, а треба роздивиться все як слід. І вирушив до берега, спираючись на дрючок.

Ішов мисливською ходою –