Кирило Юрійович Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

прибічників у 30-х роках ХХ ст. він наголошував, що ані сам він, ані Данило не мають жодного титулу, крім гетьманського, тому останнього не можна в міжнародних зносинах називати «королевичем» чи «княжичем», тільки гетьманичем. І взагалі Скоропадський уважав, що монархічне династичне правління потрібне лише за доби суспільних криз, екстраординарних політичних обставин. За звичайного перебігу подій він є фактично шкідливим, адже призводить до виродження, узурпації, зловживань. Отже, висловлюючись офіційно як керівник монархічного руху, Павло Скоропадський насправді був прибічником ліберально-демократичних засад державного правління.

110

Хліборобська Україна. — Відень, 1922—1923. — Кн. IV, зб. VIII. — С. 184.

Розділ 4. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА 1918 РОКУ

Зовнішня політика Української Держави

Після підписання 27 січня (9 лютого) 1918 р. у Бересті-Литовському мирного договору з країнами Почвірного союзу Українська Народна Республіка (УНР) набула всі права та обов’язки суб’єкта міжнародного права, оскільки сам акт підписання договору був колективним визнанням України де-юре. Україна здобула право користуватися всіма актами міжнародного законодавства, а інтерпретація текстів мирового договору українською стороною на рівні з усіма іншими засвідчувала засаду рівності України з іншими державами, учасницями договору111. Водночас умови договору давали можливості для широких двосторонніх торговельно-економічних зв’язків. Україна набувала можливість вигідно продати насамперед зерно та інші сільськогосподарські продукти Німеччині та Австро-Угорщині, які гостро відчували їх нестачу й українським продовольством могли стабілізувати внутрішні ринки.

Договір позитивно позначився і на врегулюванні питання кордонів молодої держави, адже між УНР і Австро-Угорщиною визнавалися ті, що були перед війною з Росією112. Щодо радянсько-українського конф­лікту, то підписання договору з Росією змушувало її рахуватися з Україною як незалежною державою. Одночасно РСФРР зобов’язувалася перед Почвірним союзом якомога швидше укласти договір про російсько-український кордон. Водночас українська сторона отримала від австро-угорського уряду зобов’язання щодо створення автономного коронного краю з українських земель Східної Галичини, Буковини та Закарпаття, а також Холмщини й Підляшшя. Стосовно цієї домовленості було підписано окрему таємну угоду між Австро-Угорщиною та УНР.

На думку українського історика міжнародного права Б. Галайчука, Берестейський договір був не для замаскування поневолення, а «договір для хліба» Brotfriedensvertrag; «договір з сувереном української землі, який зумів за добру дипломатичну ціну продати продукти своєї землі, в той час високо котовані на біржах Відня і Берліна»113.

Проте ставлення країн Почвірного союзу до України було неодно­значним. Підтримка процесу здобуття незалежності Україною відповідала національним інтересам Німеччини, яка намагалася створити противагу своєму супротивнику — Росії. Німецький провід прагнув, щоб Україна як великий ринок збуту німецької промислової продукції та джерело сільськогосподарських товарів розвивалася в орбіті німецьких впливів. Австро-Угорщина, змушена в тяжких економічних умовах підписати Берестейський мир і визнати незалежність України, будувала свою політику стосовно останньої на принципах вичікування і пролонгації переходового стану в стосунках обох держав. Водночас для Австро-Угорщини, яка мала у своєму складі східно-галицькі землі, українське питання межувало з питанням збереження власної цілісності.

На час гетьманського перевороту Українська Центральна Рада розпочала дипломатичні стосунки з Австро-Угорщиною, Німеччиною і Туреччиною. УНР репрезентували А. Яковлів (15.04.1918) в Австро-­Угорщині та О. Севрюк (10.03.1918) у Німеччині114. Принцип утвердження їхнього статусу й формування штатів дипломатичних представництв був запозичений із системи російської дипломатичної служби115.

Після перевороту П. Скоропадський, керуючись вимогами міжнародного права, прийняв на себе всі зобов’язання УНР, і передусім положення Берестейського договору. В основному державному документі гетьманської влади, оголошеному 29 квітня 1918 р., — «Законах про тимчасовий державний устрій України» — було окреслене й питання закордонної репрезентації Української Держави. Стаття 4 закону проголошувала, що «гетьман є найвищий керовничий всіх зносин Української Держави із закордонними державами»116.

111

Нариси історії Української революції 1917—1921 років: у 2 кн. — К.: Наукова думка, 2011. — Кн. 1. — С. 320.

112

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: у 2 т. — К., 1997. — Т. 2. — С. 137—138.

113

Галайчук Б. Берестейський мир: окупація України (правна і політична оцінка) //Український са­мостійник. — Мюнхен, 1958. — Ч. 6. — С. 5.

114

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 2. — С. 401, 417.

115

Нариси історії Української революції 1917—1921 років. — Кн. 1. — С. 321.

116

Дорошенко Д. Історія України, 1917—1923. — Т. ІІ. Українська Гетьманська Держава 1918 року. — К., 2002. — С. 41.

Будівля цирку, де проходив Всеукраїнський з’їзд хліборобів України. 29 квітня 1918 р.

Після гетьманського перевороту зовнішньополітичне відомство Української Держави короткий час очолював відомий український вчений і громадсько-політичний діяч М. Василенко, 20 травня цю посаду обійняв інший визначний український історик та діяч національно-­визвольного руху — Д. Дорошенко117.

Громадянські права іноземців в Україні захищали дипломатичні представники насамперед країн Почвірного союзу, з якими УНР уклала Берестейську угоду. Так, посольство Німеччини очолив колишній посланник цієї держави барон Альфонс Мумм фон Шварцентштайн, якого в березні 1918 р. підвищили до рангу посла, і на цій посаді він був аж до жовтня 1918 р. Послом Австро-Угорщини в Україні призначено графа Йогана Форгача (відомого своїм авторством ультиматуму Австро-Угорщини до Сербії, з якого почалася світова війна)118. Інші іноземні репрезентації розпочали свою роботу в Києві вже після гетьманського перевороту.

Від УНР Українська Держава дістала чотири посольства 1-го рангу — у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, діяльність яких була підтверджена постановою Ради Міністрів 21 червня 1918 р.119 Вони дістали найвищу категорію дипломатичних представників — міністрів-резидентів — їх акредитували голови держав, до яких відряджалися посольства.

У намірах Німеччини та Австро-Угорщини щодо України не було єдності. Правлячі кола Габсбурзької монархії із занепокоєнням ставилися до посилення німецьких впливів в Україні. Як зазначав Д. Дорошенко, і в середовищі німецького керівництва не було вироблено сталої думки щодо України. «Вони хитались між Росією й Україною, — наголошував міністр, — одно було ясно: бажання скільки можна використовувати Україну для біжучого моменту, для потреб війни, що рішала для Німеччини грізне питання “бути чи не бути”»120.

Зважаючи на те, що міждержавні стосунки України з Німеччиною та Австро-Угорщиною мали ключове значення для української зовнішньої політики, посади українських дипломатичних представників у Берліні та Відні для Української Держави були чи не найголовнішими. На думку Д. Дорошенка, обговорюючи кандидатуру голови українського представництва в Німеччині, уряд Української Держави був свідомий, що це повинна бути людина, яка «мала б повне довір’я з боку національних українських кіл, а з другого справді могла би заімпонувати в Берліні»121. Вибір упав на барона Ф. Штейнгеля — відомого українського громадсько-політичного діяча та мецената. Д. Дорошенко згадував, що останній не без вагань прийняв пропозицію гетьманського уряду. «Він відверто заявив мені, що будучи по своїм переконанням федералістом, він не зважується зайняти пост, який вимагає оборони самостійності держави, — писав у своїх споминах міністр закордонних справ Української Держави. — Але згодившись во ім’я добра України взяти на себе предложені йому обов’язки, він прирік, що свої федералістичні симпатії заховає на глибині душі, а всі свої сили віддасть на службу самостійній Українській Державі»122. Натомість гетьман П. Скоропадський у спогадах характеризував Ф. Штейнгеля як «найчеснійшого та найшляхетнійшого українця»123.

Обійнявши посаду в Берліні, Ф. Штейнгель особисто сформував склад посольства, намагаючись залучити до роботи фахівців, які «знали