Надя Фендріх - Сестри-вампірки 1

Потім я вийду заміж за Якоба. А тобі так і залишиться 12, і вигляд матимеш теж на 12 років, і твій улюблений Мурдо з «Криптон Крекс» так ніколи й не зверне на тебе увагу!

Дака замислилася.

Донг! Донг!

– Скільки разів уже пробив годинник? – пошепки запитав у Гелени Лудо. Але та була так захоплена розмовою Сільванії і Даки, що не почула запитання.

– До того ж, ми маємо піклуватися одна про одну, – серйозно сказала Сільванія і пильно подивилася сестрі в очі.

– Отже, залишимося напіввампірами? – запитала Дака.

– Залишимося напіввампірами! – з полегшенням видихнула Сільванія.

– От і добре, а тепер жуйте швидше квітки! Скоро годинник проб’є останній удар! – вигукнув Лудо.

Донг! Донг!

Ретельно пережувавши квітки, сестри встигли їх проковтнути прямо перед останнім ударом годинника.

– Тепер усе буде добре, усе буде, як раніше, – зітхнула Сільванія.

– Так, тепер усе буде добре, – погодилася з сестрою Дака.

– Ой, дивіться, тут на землі валяється чиясь коробочка з канапками. Чи не ваша, бува?

Дака взяла в руки коробочку. На зворотному боці було написано ім’я її власника: «Дірк ван Комбаст». Усередині знайшлися два акуратних сендвічі з вершковим сиром. Дака розділила шматочки хліба і хитро підморгнула друзям:

– Ну що, влаштуємо мисливцю на вампірів триденний пронос?

Усміхнувшись, Лудо відірвав від Spirulentia davantio gloris кілька листочків і додав їх у сир. Дака знову акуратно склала сендвічі і закрила коробочку. Сільванія захихотіла.

Але тут обличчя Сільванії і Даки посерйознішали.

– Дякуємо! Спасибі за все! – сказала Дака Гелені і Лудо.

– Якби не ви, ми б пропали, – усміхнулася до Гелени та Лудо Сільванія. Ті усміхнулися їй у відповідь.

– Пусте, подумаєш, – пробурмотів Лудо.

Поглянувши на повний місяць, що осяював м’яким молочним світлом цвинтарні алеї, Сільванія взяла сестру за руку, відкашлялась і тихо заспівала вампірійську колискову. Спочатку спів не вдавався, але, коли вступила Дака, їхні голоси злилися в найгарнішу у світі пісню. Немов маленька туманна хмарка, вона піднялася в нічне небо і розчинилася в місячному сяйві.

У Гелени і Лудо, які ніколи не чули цієї колискової, мурахи побігли по спині.

– Казково, – тихо промовив Лудо, коли пісня закінчилася і вони всі разом вирушили додому.

Усе добре…

Не встигли Дака і Сільванія лягти в ліжка, як з вулиці до них долинув скрегіт гальм старенької «Дачії». Коли батьки зазирнули в кімнату, дівчатка миттєво заплющили очі і прикинулися, ніби сплять.

– Я ж казав тобі, що все добре, – прошепотів Міхай.

– Маєш рацію, – кивнула Ельвіра і посміхнулася. Міхай обійняв її за талію.

– Який же я радий, що наші дівчатка швидко і легко звикли до тутешнього життя, – тихо сказав він. – Знайшли нових друзів, почуваються чудово… Одне слово, їм тут добре.

Ельвіра з любов’ю подивилася на чоловіка.

– А тобі, Міхаю, тут добре? – прошепотіла вона. Міхай ніжно пригорнув її до себе.

– Ну, звичайно, звикнути до того, що літати вдень не можна, а у вітальні стоїть канапа, було важкувато. Але найголовніше – ми разом, і ми родина.

– Так, – заглядаючи чоловікові в очі, промовила Ельвіра.

– До речі! Думаю, настав час розкрити дідусеві Густаву нашу таємницю. А якщо ти не знаєш, як повідомити, дозволь це зробити мені самому.

– Гаразд, – здалася Ельвіра.

Дака і Сільванія лежали в ліжках і, слухаючи батьківську розмову, щасливо посміхалися.

Карл-Хайнц затишно дрімав в акваріумі, із задоволенням час від часу пускаючи бульбашки.

У сонному одноповерховому районі на околиці Біндбурга панували спокій і безтурботність. Повний місяць досі осяював небо тьмяним світлом. Ні людина, ні дикий звір, ні навіть вампір не могли порушити мирний сон мешканців вулиці Ліндевег… І лише самотня постать обережно, по-пластунському, сунула до будинку № 21. Дірк ван Комбаст усю ніч носився містом, жахаючись власної тіні. Його душу охопив переполох. За кожним деревом, за кожним рогом йому ввижалися вампіри. Здавалося, з-за стовбура якогось дерева от-от вискочить Сільванія і в’їсться в його шию своїми білосніжними іклами. Мертвенно-блідий і знесилений, Дірк нарешті зважився повернутися додому. Підповзаючи до хвіртки, він боязко озирнувся на сусідський будинок. Але ніхто і не збирався за ним стежити. З полегшенням зітхнувши, він прочинив хвіртку – і побачив коробку з канапками. Цікаво, як вона тут опинилася? Мабуть, загубив, коли квапився. А втім, хіба не байдуже? Після таких пригод не гріх підживитися. Тремтячими руками Дірк ван Комбаст відкрив коробочку і з апетитом взявся поїдати сендвічі.

…що на добре виходить?

Наступного дня Сільванія намагалася обходити Якоба десятою дорогою. Але протриматися змогла тільки до великої перерви. Адже він повсякчас на неї дивився, і в очах його читалося зчудування.

– Може, сказати йому правду? – вагалась Сільванія.

– Навіть не думай! – похитала головою Гелена. – Він не стерпить цього, Сільваніє. Якоб – звичайний хлопець, навіщо наражати його на таке випробування?

Лудо погодився.

– Що ж мені робити?

– Думаю, тобі просто потрібно переконати Якоба, що ти звичайна дівчина, а те, що сталося вчора під час уроку англійської, – прикре непорозуміння. Спробуй йому це якось пояснити.

– Так, і зроби це якомога швидше! – Дака була рада, що їхні нові друзі, Гелена і Лудо, взяли на себе роль порадників Сільванії в амурних справах. Вона сама в таких речах мало що тямила, зате добре вміла свистіти, тому, поклавши до рота два пальці, свиснула так голосно, що весь шкільний двір обернувся.

– Гей, Якобе, ходи-но сюди, – помахала йому Дака, – Сільванія хоче поговорити з тобою.

Якоб нерішуче попрямував до їхньої компанії.

– Ти з глузду з’їхала? Я повинна продумати, що буду говорити, скласти концепцію, я не можу ось так спонтанно… – нервувала Сільванія, метушливо обсмикуючи сукню і поправляючи волосся.

– Зможеш! Успіхів! – поплескала її по плечу Дака і, прихопивши Гелену і Лудо, кудись повіялась.

– Маєш класний вигляд! – шепнула Сільванії Гелена. Сільванія подивилася їй услід: вона завжди мріяла мати таку подругу!

– Привіт… – несміливо сказав Якоб.

– Вітаю… Слухай-но, я хотіла тобі пояснити… – пробелькотіла Сільванія.

– О’кей.

– Якобе, я хотіла перепросити… за вчорашнє.

– О’кей.

– Взагалі-то, я нормальна дівчина…

– О’кей.

– Ти що-небудь ще, крім «о’кей», можеш сказати? – не витримала Сільванія.

– О’кей! Ой, sorry, так, авжеж. Жуйку хочеш? Вона перебиває запах часнику.

Цю пропозицію не було передбачено концепцією, придумати яку Сільванія так і не встигла.

– Ні, дякую, – пробурмотіла вона, – а ти, якщо хочеш, візьми.

Якоб закинув у рот дві жуйки, і Сільванія вирішила продовжити.

Вона якось не відразу зрозуміла, чому Якобу знадобилися ці жуйки.

– Отже, щодо того, що сталося, я б хотіла сказати…

– Та годі. Відверто кажучи, мені подобається, що ти не така, як усі… – Якоб злегка почервонів.

Сільванія здивовано подивилася йому в очі.

– Можемо якось ще спробувати позайматися англійською, – запропонував Якоб.

– Гм, якщо чесно, я проблем з англійською не маю, – зізналася Сільванія.

– Ну, тоді придумаємо собі якесь інше заняття.

Сільванія кивнула і посміхнулася. Якоб знизав плечима.

– Можемо, наприклад, вночі гуляти на кладовищі і кусати один одного.

Усмішка сповзла з обличчя Сільванії.

– Жарт! – засміявся Якоб.

Сільванія з ввічливості спробувала видушити з себе посмішку.