Ірвін Шоу - Нічний черговий

— Можливо, в мене і майнула така думка.

— Можу я запросити тебе на ленч?

Я вагався, але недовго. Однаково, кращого заняття в цей день у Вашінгтоні не придумаєш.

— Добре, — погодився я.

— Зустрінемось о першій у «Кораблі «Вікторія», — запропонувала вона. — Це на Полінезійській площі у Хілтоні. Там гарно і темно, отже, ти не побачиш кіл у мене під очима після вчорашнього покера.

— О першій, — повторив я і чхнув. Вона зареготала.

— Повертайся в душ і будь гарним хлопчиком, добре розітрися рушником. Не можна поширювати простудні бактерії серед республіканців.

Вішаючи трубку, я чхнув ще раз. До ванної повертався навпомацки, бо мої очі геть заліпило милом. Тепер мені теж більш до вподоби була б темна кімната, бо через те мило очі в мене добру частину дня будуть червоні як у кроля. Тим часом щось мене наштовхувало на думку про те, що, маючи справу з Евелін Коутс, я повинен завжди бути в найкращій формі, і фізичній, і моральній.

— Граймсе, — сказала вона, коли ми, кінчаючи снідати в м'яко освітленій кімнаті, спостерігали, як офіціант-китаєць, чи малаєць, чи таїтянин, доливає гарячого рому в нашу каву, — ви справляєте враження людини, якій є що приховувати.

Вона мене приголомшила цим своїм спостереженням. Досі наша розмова точилася навколо всяких дурниць — їжі, питва (по ній не було помітно, що вона вже тричі хильнула рому), гри в покер минулого вечора (вона зробила комплімент моїм здібностям, і я віддячив їй тим же); навколо деяких верств суспільства у Вашінгтоні, до яких належали наші вчорашні партнери... Одне слово, звичайна чемна балачка» якою добре вихована світська дама може годинами розважати гостя, опікуватися яким її попросив їхній спільний друг. Вона була дуже мило вдягнена — просторий твідовий костюм і гарненька голуба блузка з високим коміром,— її темні коси були гладенько зачесані назад і перев'язані, як у дівчинки, блакитною стрічкою. Я мало говорив, і, хоча мені було дуже цікаво, що їй від мене потрібно, я цього не виказував. Вона не згадувала нашу ніч, і я вирішив не зачіпати першим цієї теми.

— Є що приховувати,— повторила вона, і я зрозумів, що запитання, які я задавав їй тієї першої ночі нашого знайомства, не забуті. Її гострий і підозріливий розум усе зберігав для майбутнього.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, — недбало кинув я. Але в очі їй не подивився.

— Знаєш, — заперечила вона, спостерігаючи, як офіціант ставив перед нами невеличкі кавники, від яких линули пахощі рому, помаранчів і кориці. — Бачу тебе вже втретє, але й досі не знаю: звідки ти приїхав, куди поїдеш, що тут робиш, чим займаєшся взагалі, не знаю навіть, чому ти не подзвонив мені наступного вечора. — Вона відлила кави, стримано всміхнулася. — Ми бачимося втретє протягом тижня, кожний інший за цей час встигав не тільки розповісти всю свою біографію, а й повідомити, як він не може знайти спільної мови з батьком» яка він важлива персона, які купив акції, кого з впливових людей знає, які має прикрощі з дружиною...

— Я неодружений.

— Браво! — вигукнула вона. — Ось і в мене нарешті з'явився факт. Запам'ятай, я не докопуюсь до інформації і зовсім не цікавлюся тобою. Мені просто раптом спало на думку, що ти мусиш щось приховувати. Будь ласка, і не розповідай мені нічого, — вона простягла руку, ніби підтверджуючи жестом своє прохання. — Можливо, виявиться» що ти менш цікава людина, ніж я про тебе думаю. Але якщо ти не проти, я б хотіла дізнатись одну дрібницю.

— Будь ласка. — Навряд чи я міг би говорити менше.

— Ти залишаєшся у Вашінгтоні?

— Ні.

— Джеремі Хейл каже, що ти їдеш за кордон.

— Зрештою так.

— Що це означає?

— Скоро їду. Приблизно через тиждень.

— Ти будеш у Римі?

— Гадаю, що буду.

— Ти можеш зробити мені послугу?

— Якщо зумію.

Вона задумливо поглянула на мене, постукуючи нігтем по дошці столу. Нарешті вона, здається, прийшла до якогось рішення.

— Виконуючи свої обов'язки, — сказала Евелін, — я натрапила на деякі документи, що становлять певний інтерес. І самовільно зробила з них ксерокопії. Ксеро — вашінгтонська таємна зброя. Ніхто не може почувати себе в безпеці, якщо в його кабінеті побувала інша людина. У мене випадково опинилися записи деяких приватних розмов, які можуть бути для мене дуже корисні. І для мого друга — мого дуже доброго друга. Він працював зі мною, і мені хотілось би допомогти йому захистити себе. Він працює в посольстві у Римі. Він має підозру, що всю його кореспонденцію перевіряють — і в посольстві, і вдома. Не дивися так здивовано. Якби ти прожив у цьому місті скільки я... — Вона не закінчила речення. — Тут немає нікого, кому б я справді довіряла. Люди безупинно передають плітки одне про одного, пошта перлюструється, телефонні розмови підслуховуються, на кого потрібно натискають... Гадаю, наш добрий приятель Джеремі Хейл встиг тобі дещо розповісти по секрету.

— Так. Ти вважаєш, мені можна довіритись?

— Думаю, що можна.— її голос звучав твердо, майже погрозливо. — По-перше, ти не повернешся до Вашінгтона. По-друге, якщо ти справді, як мені здається, й сам щось приховуєш... Чи ти це заперечуєш?

— Нехай буде по-твоєму, — ухилився я від ствердної відповіді.

— В даний момент. — Вона кивнула, ласкаво всміхнувшись мені.— Отже, якщо вже тобі й самому є що приховувати, чому б тобі не виконати невеличке таємне доручення твого друга? Тобі доведеться лише пожертвувати яких півгодини часу — і потім мовчати. — Вона полізла рукою у велику шкіряну сумку, що стояла на підлозі під столом, і дістала звідти грубий конверт, заклеєний липкою стрічкою, схожий на ті, в яких перевозять ділові папери. — Ти бачиш, воно не займає багато місця.

— Але я не знаю, коли буду в Римі, — застеріг я. — Можливо, через кілька місяців.

— Дарма, — відказала вона після паузи, і нігтем підштовхнула конверт на півдюйма ближче до мене. Цій жінці важко сказати «ні». — Мене влаштовує будь-який термін до травня.

На конверті не було ні імені, ні адреси. Вона витягла невеличкий золотий олівець і блокнот.

— Ось адреса і телефон