Ірвін Шоу - Нічний черговий

Єдине в чорта, що можна зробити — це не грати більше в той покер. Принаймні на одного Бенсона буде менше. — Він тихенько засміявся. — Можливо, якби я сьогодні виграв, я б тепер розповідав тобі, як прекрасно жити в нашому доброму старому Вашінгтоні. — Він їхав усе повільніше й повільніше, ніби не хотів лишатись на самоті і повертатися до свого життя — жінки, дітей, кар'єри, тестя. Я також не поспішав до готелю. Я знав, що доведеться засвітити лампу на нічному столику, дивитися на телефон поруч з нею і долати спокусу зняти трубку й назвати номер Евелін Коутс.

— Дуг, ти можеш зробити мені одну послугу? — спитав він, коли ми під'їхали до готелю.

— Авжеж, — відповів я без особливого ентузіазму. Після розмови в машині у мене не було жодного бажання бути замішаним у життя й проблеми мого давнього приятеля по коледжу Джеремі Хейла.

— Приходь завтра до нас повечеряти, — попросив він, — і як-небудь заговори про лижі. Скажи, що наступного місяця перші два тижні ти збираєшся покататись у Вермонті і запрошуєш мене приєднатися до тебе.

— Не думаю, що на той час я буду в Сполучених Штатах, — висловив я сумнів.

— Це не має ніякого значення, — заперечив Хейл спокійно. — Просто скажи так. Щоб моя дружина могла це почути. У мене буде трохи вільного часу, і я зможу куди-небудь з'їздити.

— Ти хочеш сказати, що повинен відпрошуватись у жінки, якщо хочеш кудись поїхати?..

—  Не зовсім так. — Він зітхнув. — Усе набагато складніше. Є одна дівчина...

— Он як?

— У тому й уся річ. — Він ніяково посміхнувся. — Не схоже на мене, правда?

— Чесно кажучи, ні,— підтвердив я.

— Це таки не схоже на мене. Це вперше, відколи я одружився... Я й не думав, що таке може статися. Але воно сталось і зводить мене з розуму. Ми були разом лише кілька разів... власне, кілька хвилин, годину, то там, то там. Як злодії. Це вбиває нас обох. У цьому місті люди пхають носи в чужі справи, як мисливські хорти. Нам треба якийсь час побути разом — по-справжньому разом. Один тільки бог знає, що вчинить мол дружина, якщо хто-небудь розповість їй про все. Я не хотів, щоб усе це сталося, клянусь тобі, але це сталося. Я почуваю себе так, ніби моя голова зараз розколеться на шматки. І не можу порадитись ні з ким у всьому місті. Це все одно, що день у день носити камінь на серці. Я ніколи не думав, що здатний на такі почуття до жінки... Можу сказати, хто це...

Я з жахом чекав. У мене було передчуття, що зараз він назве ім'я Евелін Коутс.

— Це дівчина з моєї роботи, — прошепотів він. — Міс Шварц. Міс Мелані Шварц. Господи, хто тільки вигадав таке ім'я!

— Ім'я тут ні до чого, але я тебе розумію. Вона прекрасна.

— Це навіть не головна з її чеснот. Послухай, Дуг, мені треба з тобою порадитись. Якщо все це триватиме, я не знаю, що вчиню. Нам треба кудись поїхати разом із цього міста... на тиждень, на два тижні, на ніч... Але треба... Я не хочу розлучення. Я одружений уже десять років і не хочу... О чорт, не знаю, навіщо я тебе втягую в це.

— Я прийду завтра на вечерю, — довелося мені пообіцяти.

Хейл не відповів. Але біля готелю, коли я вже виходив з машини, спокійно сказав:

— Чекаю тебе о сьомій.

Піднімаючись ліфтом на свій поверх, я подумав після всього, що Скрантон не такий уже й далекий від Вашінгтона.

Готуючись до сну, я намагався триматись далі від телефона. А потім довго не приходив сон. Мабуть, я таки сподівався на телефонний дзвінок. Але ніхто не подзвонив.

Сам не знаю, чи мене збудив телефон, чи я прокинувся за кілька хвилин до того, як він подзвонив. Мене змучив паскудний, безладний сон, у якому я то переховувався, то тікав через якусь похмуру лісову країну від невідомих і небачених мною переслідувачів, а потім зненацька опинився серед залитих яскравим сонцем зруйнованих будинків. Я був радий, що прокинувся, і з вдячністю потягся до телефона.

Це був Хейл.

— Я не збудив тебе? — запитав він.

— Ні.

— Послухай, — сказав він. — Боюсь, я повинен відмінити запрошення на сьогодні. Дружина каже, ми кудись повинні піти. — його голос звучав розв'язно, без тіні збентеження.

— Дарма, — відповів я, намагаючись приховати відчуття полегшення.

— До речі,— додав він.— Я розмовляв з відомою тобі особою...— Решта фрази потонула в страшному ревищі.

— Що це там реве? — спитав я, згадавши його розповіді про те, що у Вашінгтоні телефонні розмови записують на магнітофонну плівку.

— Це лев ричить, — пояснив Хейл. — Я з дітьми в зоопарку. Хочеш до нас приєднатися?

— Іншим разом, Джеррі, — зрадів я можливості відмовитись. — Я ще в ліжку. — Після вибуху відвертості в машині я не сподівався великого задоволення від споглядання Хейла в ролі дбайливого батька, що присвячує недільний ранок своїм дітям. Я ніколи не був співучасником лицемірних учинків, і тепер мені не хотілося бачити, як дурять дітей.

— Тоді побачимося завтра в моєму кабінеті, — нагадав він. — Не забудь захопити метрику.

— Не забуду,— пообіцяв я і, поклавши трубку, пішов у душ. Але телефон задзвонив знов. Намилений, розпарений, я кинувся до нього, загортаючись у рушник.

— Привіт,— озвався голос із трубки.— Я чекала, скільки могла. — Це була Евелін Коутс. Її голос звучав по телефону на півоктави нижче. — Тепер мені треба піти з дому. Я думала, у тебе з'явиться бажання подзвонити мені вчора ввечері після гри. Або сьогодні вранці. — Її самовпевненість мене дратувала.

— Я не додумався до цього, — збрехав я, відхиляючись назад, щоб вода не капала в ліжко. — До того ж ти, здається, була зайнята.

— Що ти робиш сьогодні? — запитала вона, ігноруючи моє незадоволення.

— В даний момент я приймаю душ. — Намагаючись зберегти свою гідність у двобої з низьким голосом, що насміхався з мене, я відчував себе у невигідному становищі: з голови на спину стікала холодна вода, а очі щипала піна, що сповзала з волосся.

— Невже ти так погано вихований? — засміялася вона.