АнєчкаLB - Більше, ніж альстромерії. Менше, ніж скріпки, АнєчкаLB

 – У вас усе так легко на словах, – непримітна особа ще сильніше засмутилася. Співрозмовник її не розуміє.

 – На практиці це теж не так складно. Повірте. І пропоную у цьому переконатися. Я вам допоможу. Ви коли-небудь бували на шоу ілюзій?

 – Ні, звісно.

 – А вам це хоч трохи цікаво?

 – Я думаю, це дуже яскрава вистава, яка неодмінно сподобається і викличе захват у багатьох глядачів.

 – Тоді я обов’язково поведу вас туди. Уявіть, що інших варіантів немає. Це як зміна погодних умов. Похолодало? Одягніться тепліше. Пішов дощ – захопіть парасольку. Пам’ятаєте? Якщо в місті буде виступ ілюзіоністів – ви його відвідаєте.

 – Я так розумію, у мене немає вибору. Ви все пропонуєте мені нові незвідані мною маршрути, а я боюся, що оступлюся, йдучи за вами. Та й узагалі. Вам краще поменше зі мною спілкуватися. А то я своїми тінями заглушу ваше неймовірно красиве світло. Я цього в жодному разі не хочу.

 – Це ж моє світло. Можна я сам буду ним розпоряджатися на свій розсуд? Гаразд?

 – Але ж я затягну вас у свої тумани. Повірте мені, там дуже некомфортно. Я вас не заслуговую.

 – Будь ласка, пожалійте себе. Навіщо ви так говорите? Адже там, усередині вас маленька дитина. Ви її ображаєте. І тому вона сумує дедалі сильніше. Плаче все частіше. Відчуває себе покинутою і нелюбимою дедалі виразніше. Втіште її, заспокойте, подумки обійміть, захистіть від своїх же слів. Дайте їй можливість повірити в себе і в безпеку навколишнього простору. Бережіть її. Робіть так, щоб їй було добре. Так, як зробили б це з будь-яким іншим засмученим малюком на вулиці. Я дуже хочу, щоб ви побачили у собі свої достоїнства, свою унікальність, свою дивовижність. Щоб вам комфортно було із самою собою. Щоб ви нарешті подружилися…

А потім супутники сиділи на столі біля жовтих штор і видували мильні бульбашки у відчинене вікно.

У похмуру суботу супроводжуюча з Юргеном шукали для шкільного завдання природний матеріал. Пройшовшись лісом, мандрівники назбирали всяку всячину, яка могла б стати у пригоді для їхнього виробу. А далі, зручно влаштувавшись на ґанку будинку хлопчика, із корінців, гілок, трави, ягід, уламків кори з мохом та інших знахідок вони побудували ціле гірське селище в мініатюрі, встановивши там іграшкові будиночки. До речі, шкільна вчителька Юргена, Ірен Кок, знайшла, нарешті, своє кохання. Не без допомоги скріпки Пейперкліп. Так само, як і зубна лікарка – Елеонора Кельц, яка днями «випадково» закохалася.

А потім було те саме шоу ілюзіоністів, на яке непримітна особа боялася йти. Хвилювання виявилися абсолютно марними. Дівчина всю виставу сиділа із широко розплющеними очима, дивуючись «живим» чарам. Вона намагалася розгадати таємницю хоча б одного із демонстрованих фокусів, але тільки сильніше надихалася вражаючим видовищем. Яскравий виступ на якийсь час вибив дівчину зі звичної колії. Так, що забулося, хто вона і де перебуває.

Пейперкліп йшла додому під незабутнім враженням. Крім побачених спритних трюків і майстерних хитрощів, її вразило те, що вона, справді, зовсім переключилася від думок про страхи і тривоги. Їх просто не було упродовж усього шоу. У цьому вона вгледіла маленьку, але надію, що, можливо, колись настане такий внутрішній стан, коли назовсім забуде про свої фобії, побоювання та острахи. У словах доставщика квітів є сенс. Можливо, варто прислухатися до його порад. Щойно був наочний приклад того, що це працює.

У неділю нічний кухар, закінчивши готування для Софі Бонсель, не поспішаючи крокувала тротуаром додому. А біля будинку раптово зупинилася. Дівчина дивилася на всі боки і не могла зрозуміти, що тут змінилося. Знаєте, таке відчуття, коли в обстановці щось не так, як зазвичай, але поки ще не зрозуміло, що саме сталося? Ось у неї зараз було саме таке відчуття. Обстеживши поглядом звичний двір, нарешті зрозуміла, що не так. Між клумбою із плямистими альстромеріями та нефарбованим парканом з’явився кущ, якого ще вчора точно не було. Не міг же він вирости за ніч! Безумовно, хтось його тут посадив. Навіщо? І хто?

Обережно Пейперкліп наблизилася до нового мешканця двору.

«Як же дізнатися, хто ти такий?»

Видно, що це кущ троянд. Високий, із пишним листям. Бутони ще не розкрилися, але ось-ось розпустяться. Яскравожовтого кольору!

«А це що за листівка?»

До однієї з гілочок була прив’язана стрічка. Така, якою пов’язують букети у квіткових магазинах. А на кінці цієї стрічки висіла записка:

«Вирішив перевірити вашу теорію. Чи згадуватимете ви про мене щоразу, коли бачитимете посаджену для вас рослину?»

Не може бути... Це... це для неї...

На шкірі затанцювали мурашки. Знаєте, такі лоскотні. Вони топталися по тілу, немов на параді.

Приголомшена дівчина зняла листівку разом зі стрічкою і хутко помчала до квіткового магазину. Та так розхвилювалася і так поспішала, що перечепилася об найближчий бордюр, розбивши коліно. Але, знявши туфельки і прихопивши їх із собою, продовжила свій забіг.

07:42. Рано ще, напевно. Пейперкліп із-за будинку вибігла на дорогу і побачила вже знайомий фургон. Той, у якому доставляють нещасні зрізані квіти.

Так. Стоп. Не потрібно бігти. А ще треба відновити дихання. Варто йти повільніше. Та ноги чомусь усе одно квапляться до місця призначення.