Марта Коваленко - Маленький світ

зроблю для нього, — її очі були заповнені сльозами, але силою волі вона стримала їх, і солона крапля так і не скотилася по обличчю. Лое встала і пішла до будинку, а чаклун ще деякий час сидів на порозі. Думки його почали сплутуватися і прояснити їх могли б його радники, духи, та вони більше не з’являлися чаклуну. Тому діяти він міг лише як звичайна людина. А через це розумів, що може помилятися. І саме останні події з Теєм примушували його так думати. «Я правий, — міркував він собі, — іншого виходу справді не існувало. Головне було зберегти його життя!» — Після цих роздумів стало трохи легше. Але до кінця заспокоїтися він не зміг.

Наступного дня Тею стало набагато краще. Він говорив, навіть трохи сидів на ліжку. Сіда теж сиділа, посміхалася і їла з апетитом, коли її годувала Залда. Вона побачила Тея, після чого стала спокійнішою.

Лое не відходила від Тея весь час, а він більше не хотів її присутності. Сказати це дівчині у очі не міг, адже вона щиро піклувалася про нього. Тож коли з’явився Форо, Тей зрадів не на жарт і користуючись нагодою, поки Лое вийшла, прошепотів:

— Друже, я не знаю що зі мною, але Лое мені набридла.

Форо зробив здивоване обличчя і нічого не відповів. Потім зібрався і примружившись проказав:

— Як це могло статись, ти ж марив нею весь час?

— Сам не знаю. Свято примирення було чотири дні тому, а в мене таке відчуття, ніби більше часу пройшло!

Форо зніяковіло подивився на друга. Сказати правду було неможна, а брехати було ще важче. Тому він невдовзі залишив Тея, посилаючись на важливі справи з Мірою.

— Дядьку Зуфе… — прошепотів він до старого як тільки вийшов за поріг. — Я не можу йому брехати, адже коли він почне ходити сам зрозуміє скільки часу минуло.

— І не треба, розповідай усе що було, окрім дівчини. Про неї ні у якому разі не можна говорити. Окрім тебе про це ніхто йому не розповість. Поруч Лое. Він забуде і все.

— Але я відчуваю себе зрадником! — Форо не стримався і голосно вигукнув останні слова.

— Тихше! — прошепотів чаклун. — Я розумію твої відчуття. Сам знаєш, що з того кохання нічого не вийде, тим і заспокойся.

— А чи насправді це так?

Форо якось хитро заглянув у очі старому.

— Звичайно. Як ти собі те уявляєш?

— Але ж ви могли б…

— Ні! Я не знаю, що тут можна зробити. Йди додому хлопче. Напевне тебе Залда зачекалася.

Форо нічого не відповів, лише подивився на чаклуна та й пішов геть. А Зуф ще довго дивився йому у слід і сперечався сам з собою.

— Нехай усе буде так як є! — проговорив собі.

Минув ще день. Сіда сиділа у кріслі під розлогим старим деревом біля будинку. Промовила нарешті кілька слів до Залди, яка була надзвичайно рада цьому. Вона щебетала до дівчини про майбутнє весілля Форо і Міри, про те, що тепер його не доведеться більше відкладати. Адже вони з Теєм одужують і відчувають себе добре. Тей навіть вставав з ліжка. Тому весілля було заплановано на останній день тижня, і приготування вже почалося. Останньої ночі подруги будуть шити для Міри сукню з пелюсток лілії. Сіда звичайно допомогти не зможе, але буде присутня обов’язково. Дівчина раділа за Форо та Міру, це додавало їй сил і одужання йшло швидше. Залда вкрила дівчину ковдрою та зайшла до будинку. Аж раптом побачила Лое, яка витирала сльози ховаючи обличчя.

— Що сталося, дівчинко? — вона присіла біля неї і обійняла за плечі.

— В мене нічого не виходить. Він мене не пробачив!

— Ти про Тея?

— Так.

— Ти помиляєшся. Пробачив, це видно. Він не ображений на тебе.

— Я все роблю, щоб полегшити йому стан. Щоб він ні про що не турбувався. А він зі мною зовсім не розмовляє. А зараз сказав, щоб я йшла додому.

— Можливо він хотів, щоб ти відпочила. Ти ж весь час коло нього. Він про тебе піклується.

— Справді? — Лое витерла очі і подивилася на Залду. — Ви мене заспокоїли, тітко Залдо. Я справді стомилася. Прийду завтра вранці.

Вона вийшла з будинку, витираючи сльози і навіть посміхнулася. Тоді як Залда змінилася на обличчі стурбовано вдивляючись їй у слід. Потім вона заглянула до Тея. Хлопець був нерадісним, і думками десь далеко. Весь час дивився у вікно. Залда не чіпала його, тільки додала до своїх вражень те, що побачила. Вона зрозуміла, що Лое зовсім не входить у його думки. Нічого про це нікому не розповідаючи жінка пішла у справах додому.

— Тею, про що замислився? — зупинився позаду хлопця старий Зуф.

— Ні про що. Сам не знаю, що у голові коїться, хочу про щось згадати, а не можу. А ще не розумію одну річ.

— Яку?

— Чому мені всі намагаються брехати?

— Брехати? У чому ж брехня, на твою думку?

— Наприклад, Форо сказав, що свято примирення було зовсім нещодавно, так як я і пам’ятаю. Але ж за вікном цвіте осот, то ж часу минуло більше, а я не згадую нічого.

— Так, справді, часу минуло більше, і сталося багато всього. Форо збрехав тобі бо ти був хворий і втратив частину пам’яті. Хвилювати тебе не можна. Тому я заборонив йому розповідати про все, що сталося за останні тижні.

— Але мені потрібно це! — голосно сказав Тей. Мені весь час здається, що я забув про щось важливе, і якщо не згадаю, станеться щось лихе.

— Повір мені, нічого непоправного не станеться. А сьогодні ввечері я попрошу Форо розповісти тобі про все, що ти забув. Тепер ти заспокоїшся?

— Так. Повірте, це важливо для мене, я навіть злюся сам на себе через те, що не можу згадати.

— Не треба Тею, хвороба мине і пам'ять повернеться. Будь терплячим. Ти потрібен Сіді. Їй важче, повір мені. І вона потребує твоєї підтримки.

— Так, дядьку Зуф. Я знаю це і дуже хвилююся за неї. На нас з Сідою ніби усі негаразди світу зійшлися. Я дуже вдячний вам усім за допомогу, і вам, і тітці Залді, і Лое.

— До речі, Лое занепокоєна. Ти якийсь холодний з нею. А дівчина кілька ночей не відходить від тебе. Сама вся виснажена.

— Я розумію це, і вдячний їй. Але… — він замовк і намагався знайти слова, Зуф уважно стежив за кожним його рухом, і розумів усе навіть без слів.

— Ти хочеш сказати, що не можеш відповісти їй тим