Марта Коваленко - Маленький світ

— На жаль, я не зможу бути з нею. Мені соромно, і я навіть шкодую про це. Я нічого до неї не відчуваю. Краще б вона не ходила, мені було б легше.

— Тею, я розумію тебе, але ж і не розумію. Ти марив цією дівчиною, так важко переживав розлучення, що ж зараз? Хіба усі почуття щезли? Чи тоді справжніми вони були?

— На той час — так! Але зараз ні… я не хочу її обдурювати, і чому так сталося, сам не розумію. Сьогодні ми майже посварилися. Я розповів їй сон, а вона розсердилася та вперто доводила мені, що все вигадки і насправді так не буває.

— Що саме тобі наснилося?

— Дівчина з блакитними очима і золотим волоссям. Лое майже криком пояснювала, що такої дівчини не існує, емби не можуть мати блакитних очей та світлого волосся. А мені здається, що я десь бачив таку дівчину. Мабуть Лое хотіла, щоб я відмовився від цієї думки.

— Може просто забути про той сон? — чаклун уважно стежив за очима хлопця.

— Ні. Мені було добре у тому сні, чому я маю його забути?! Адже це мій сон, і ніхто не повинен вказувати, що мені думати про це, хіба я не правий?

— Так, Тею. Правий. Це твоє життя, і ти повинен жити як вважаєш за потрібне. Але ж і так, щоб найдорожчі люди від того не страждали. Намагайся не ображати Лое. Вона щира з тобою.

Чаклун вийшов, а Тей ще деякий час докоряв собі, за сварку з Лое, хоч все одно був впевнений, що правий.

Ввечері прийшов Форо. Він не зайшов до друга бо спершу хотів поговорити з чаклуном. Та Зуфа ніде не було. Усміхнена Сіда показала йому на стежку, що вела до берега річки і Форо пішов його шукати.

Старий сидів над водою і здавалося дивився крізь неї. У чистій прозорій воді плавали невеличкі рибки, та він їх ніби не помічав. Форо підійшов і сів недалеко, очікуючи коли чаклун відірве погляд від води. Пройшло кілька хвилин, а старий не звертав уваги. Форо не стерпів і махнув рукою, ніби не нароком.

— Я бачу тебе, Форо, — навіть не ворухнувшись відповів той.

— Я хотів порадитися, — повільно проказав Форо. — Зараз піду до Тея, не знаю, що саме йому розповідати. Він розуміє, що я щось приховую.

— Все розповідай, що було.

— Як то все?

— Все, окрім Емми. Про неї не згадуй.

— Гаразд.

Форо ще трохи побув поруч, а потім тихо пішов. Питати вже нічого не хотів. Думка про те, що він зраджує кращого друга не давала спокою. Він запевняв себе, що вчинив правильно, пояснював це здоровим глуздом та допомогою. Та між цими думками прослизала мов гадюка провина за брехню.

Тей, як і завжди сидів на ліжку біля вікна. Він зрадів побачивши Форо і обійняв його, коли той зайшов. А потім відразу закидав питаннями і Форо почав розповідь. Почав с того місця, коли скінчилося свято примирення. Тей уважно слухав, і перепитував по декілька разів, особливо тоді, коли Форо розповідав про людей. Форо розповів усе як було, тільки замість Емми розповів про її друга Дарка і радів, що брехні майже не було. Він дійсно допомагав хлопцям, і без нього могло б бути все зовсім по-іншому. Форо не розумів, чому Тей не здивований, чому не сумнівається у такій дивній розповіді. Адже це була ніби казка. Ніхто з ембів не повинен був чути цю історію, ніколи. І розповідав він її для того, щоб відразу забути. Таким чином пам'ять Тея повернеться, та в ній не буде тої, що так розхвилювала його серце.

— Ти згадав хоч щось, Тею? — Форо з підозрою подивився на друга.

— Мені здається, я все це знав, лише трохи забув. Ти все мені розповів?

Форо на кілька хвилин застиг поглядом у очах друга, а потім тихо сказав:

— Все, що знаю.

Тей спокійно відвернувся до вікна.

— З нами сталися дивні речі, правда?

— Так! — Форо ніяковіючи хотів щось продовжити. — Тею…

— Що?

— Я хотів сказати… — він ледве не видав те, що приховував, а потім швидко перевів подих і додав:

— Через день у нас з Мірою буде весілля, вибач, ви з Сідою почуваєтеся краще, і ми вирішили не відкладати більше.

— Друже, я радий! Навіть не думай відкладати цю подію через нас. І ми з Сідою будемо у вас обов’язково, якщо звісно, ти допоможеш туди дійти.

— Друже, звичайно! Ви будете найважливішими гостями!

Форо зрадів, що стримався не розповідаючи про Емму, а розмова скінчилася приємно. Потім попрощався і побіг додому, було багато клопоту з приготуванням до весілля.

Тей посміхався, мріяв про те як побачить цю щаслива пару. Раптом на очі йому попала дорожня сумка. Він обережно потягнувся за нею. Там майже нічого не було. Але збоку у кишені він помітив щось дивне. Воно було схоже на нитку, але еластичне та приємне на дотик. Він не вагаючись намотав його собі на зап’ястя. Довго дивився, гладив пальцями, та принюхувався. До кімнати зайшла Сіда. Вона вже ходила сама по домівці та досить добре говорила. Сіда присіла поруч, взяла брата за руку. Вони деякий час сиділи мовчки.

— Що це в тебе? — раптом запитала вона.

— Я не знаю, але здається я просто забув. Та воно мені подобається і чимось притягає.

— Приємне на дотик, схоже ніби на волосся, тільки надто велике.

— Як ти кажеш? Волосся? Так, здається ти маєш рацію, воно справді схоже на волосся. Я чую його чарівний аромат. Але хіба буває таке волосся?!

— Авжеж ні! Ще й такого незвичайного кольору…

— Сідо, ти мало не загинула, а досі не розповіла мені навіщо так вчинила.

— Насправді я дуже багато чого не пам’ятаю, лише невеликі часточки. Але саме цей епізод сплив у мене в пам’яті з самого початку, як тільки я прийшла до тями. Всі допомагали мені, рятували життя, я дуже вдячна за це. Я пам’ятаю, навіщо це зробила. Беш зрадив мене намагаючись дістати те зілля. Тільки тепер розумію, яка я була сліпа. Я чула його розмову у день свята Примирення. Про те, що не потрібна йому, що обридла. Було так боляче, і так хотілося забути про все це. От і вирішила випити це зілля сама. Пробач мені братику! Я багато наробила помилок, а ти через них, мало життя не втратив.

— Звісно я пробачив. Нічого назад не повернеш, та добре, що все вже скінчилося.