Марта Коваленко - Маленький світ

Гарячий рум’яний корж сонця сховався за лісом. Хапався промінням ніби руками за кінчики блакитних дерев. Форо більше любив ранок, але захід був неймовірно прекрасним. Він знову повернувся до старого очікуючи поради.

— Таке кохання неможливе! — сухо промовив той.

— Я знаю. Та Тей призначив дівчині зустріч на сьомий день, і я впевнений — вона прийде.

— Він їй теж сподобався?

— Здається так.

— Ми повинні зупинити це!

— Як?

— Тепер я розумію чому він не одужує, треба знищити трохи пам’яті.

— Що? — Форо вхопився на ноги.

— Не хвилюйся, зовсім трохи. Коли це відчуття і хвилювання мине, йому стане краще. Тіло почне працювати спокійно і не буде витрачати зайву енергію.

— Але ж, дядьку Зуф…

— Зачекай, ти говориш таке кохання неможливе? Вони ніколи не зможуть бути разом? Тоді ми тільки допоможемо йому. А Лое поруч — підтримає та втішить.

— Він не кохає Лое…

— Це тому, що Емма у його думках займає надто багато місця. Так! Зараз це єдиний вихід. Ми його врятуємо!

Він підвівся і ніби аж побіг по стежці. Форо на мить зупинився на місці, а потім зірвався і побіг наздоганяти чаклуна. Зуф впевнено йшов попереду навіть не сумніваючись у рішенні яке щойно прийняв.

— Дядьку Зуфе, зачекайте! — Форо обігнав його, заглядаючи в обличчя переляканими очима.

— Чи впевнені ви, що Тей пробачить нас за це. Адже виходить, що ми відберемо у нього почуття. Це неправильно. Так неможна!

— Неможна. Та іншого виходу я не бачу. Вже третій день він непритомний, нога зовсім не гоїться. А я вірю у силу трав якими його лікую. Тому саме тепер розумію чому не почалося одужання. Він надто хвилюється, навіть у такому стані. Святі Небеса! Я не уявляю, що ж тоді він відчував, коли був здоровим? Це ніби хвороба.

— Так, він змінився за останній час. Але це не дає нам права…

— Гаразд, скажу прямо — якщо ми цього не зробимо, він загине!

Старий промовив це таким голосом, що хлопець ніби відчув удар десь у самій голові. Зуф обійшов його і вирушив далі. Форо вже не наздоганяв старого, надто важкою була для нього ця новина. Звичайно, він бачив, що товаришеві погано, але настільки зрозумів саме зараз.

«Тей може померти!», — знову прогриміла страшна думка у голові. Він кволою ходою пішов за Зуфом. Було неприємно те, що зараз він примусово став вирішувати долю друга та втрачати його Форо не хотів ні у якому разі.

Зустрівши сина на порозі Залда відразу помітила неспокій у його очах.

— Щось сталося, сину?

— Ні, мамо. Я стомився, піду відпочину.

— Гаразд. Скажи, там у Сіди все добре?

— Так. З нею все добре. Я піду мамо.

Він поцілував жінку у скроню і вийшов з кімнати. «Мабуть за Тея хвилюється!» — подумала Залда і провела його стурбованим поглядом.

У той же час, старий чаклун стояв над ліжком хворого Тея. У руках його була невелика пляшечка з рідиною. Досі впевнений, він на хвилину зупинився замислившись, якась крапля сумніву все ж зупиняла його. Зуф відійшов від хлопця, і взявши таку ж порожню пляшечку, перелив рідину наполовину у неї. Зменшив тим самим кількість ліків, але і кількість шансів на одужання теж. Потім повернувся до хлопця і вже не роздумуючи допоміг йому випити рідину. Поруч сиділа мовчазна Лое. Вона дивилася то на чаклуна, то на Тея, а потім запитала:

— Чи є у нього шанс, дядьку Зуфе?

— Тепер він є у вас обох, — відповів чаклун і пішов геть. Дівчина не зовсім зрозуміла сказаного, але перепитувати не стала.

Ніч минула спокійно. Сіда міцно спала, і Тей теж. Він більше не марив, і не гукав нікого. Це радувало не тільки Зуфа, а й Лое. Вранці Залда принесла супу і погодувала Сіду. Дівчина їла з апетитом, але говорити ще не могла. Зуф виносив її надвір на лагідні ранкові промені, вона потроху поверталася до життя. А очима весь час шукала когось, і не знаходила. Усі розуміли кого та нічого не говорили про Тея. А коли вже наступного ранку хлопець відкрив очі радощам не було меж.

Першу за всіх він побачив Лое: її блискуче чорне волосся, і темні мов прірва очі. Він впізнав її відразу, і не міг зрозуміти, що вона тут робить. У пам’яті було болюче розставання і нахабна посмішка Беша.

— З початком нового життя! — промовив чаклун, напуваючи хлопця водою.

— Що зі мною? — раптом запитав Тей.

— А ти не пам’ятаєш? — Зуф зупинився поглядом у його очах, ніби хотів прочитати, що там написано.

— Я пам’ятаю свято примирення, пророцтва про Форо, потім я шукав Сіду. Далі більше нічого не пам’ятаю. Дуже болить нога і голова паморочиться.

— Нічого, тепер скоро минеться.

— Лое, як ти тут опинилася?

— Тею, я так довго чекала, що ти отямишся, так багато готувала про що хотіла говорити… Пробач мене, чуєш? Пробачиш?

— Так, але… дивно якось. А де Сіда? Скільки я був непритомний?

— Чотири дні.

— Нічого собі. Не пам’ятаю зовсім нічого. Як я міг пошкодити ногу? А де Сіда?

— Сіда хвора. Та вже скоро вона одужає. Не хвилюйся тільки, тобі не можна! Тепер буде все добре, а ще вчора я навіть засумнівалася у цьому. Ти пробачив мене Тею?

— Так. Це було не легко, та я на тебе не серджусь більше.

— Якби не той негідник Беш, у нас все було б по іншому.

— Мабуть, що так. Вибач, я стомився.

— Звичайно, спи, відпочивай! — дівчина метушилася навколо нього, вкриваючи ковдрою. А потім вийшла з кімнати, трохи збентежена і розгублена. Зуф ще трохи затримався, підперши рукою підборіддя дивився на хлопця. Але Тей закрив очі і не бачив того погляду. Чаклун вийшов на подвір’я і побачив на порозі Лое. Вона оперлася об стіну будинку і вдивлялася кудись у далину та ніби й не бачила нічого. А обличчя виглядало стурбованим.

— Щось сталося? — запитав старий.

— Ні! — коротко відповіла вона. А коли побачила, що Зуф більше нічого не питає не стрималася:

— Я очікувала його пробудження так довго, але він не зрадів, коли мене побачив.

— Лое, не поспішай. У нього зараз такий стан, ти ж розумієш…

— Так, дядьку Зуф, мабуть я думала лише про себе, вибачте, та мені так хотілося побачити у його очах щось особливе.

Старий став поруч і обійняв дівчину за плечі.

— Ти все ще побачиш, у вас все попереду. Доведи Тею, що ти найкраща, будь терплячою і все вийде.

— Дякую, я все