Марта Коваленко - Маленький світ

дівчина теж втомлена, але вона й словом про це не обмовилася.

У будинку Залди було галасливіше. Міра все частіше бувала тут разом з Форо. Вони про щось шепотілися й кидали одне на одного закохані погляди. Залда перехоплювала іноді ці погляди і відчувала себе щасливою. А все ж відкрито радіти не міг ніхто з них. Адже хвилювання за друга було для Форо найважливішою темою розмови за останній час.

Залда збирала на стіл вечерю. Стіл був дерев’яний, як усі меблі ембів, з гладкою світлою поверхнею. Господиня постелила посередині чистого рушника та виклала на нього хлібні коржі. Поруч поставила миску з квасолею, тушкованою з грибами та цибулею. Форо потягнув носом:

— Мамо, ти сьогодні готувала мою улюблену страву?

— Так синку, я давно не готувала її для тебе, сідаймо до столу! — Мати посміхнулася і обняла сина за плече.

Міра роздала ложки й тарілки. Форо узяв хлібного коржа, і по давній традиції ембів розломив його на шматки, розділивши між усіма. Жінка не мала торкатися його до тих пір, поки чоловік не подасть його сам. Традиції у сім’ї поважали, і Залда з Мірою уважно стежили за рухами Форо.

Розламаний шматок Форо приклав до носа і глибоко вдихнув. Дивовижний запах, знайомий з дитинства охопив ніздрі. Хліб поєднував у собі аромат поля і квітів, лісу і річки, домашнього тепла і маминих рук. Форо відкусив шматок і широко розплився у блаженній посмішці.

— Ніхто більше не вміє пекти такі хлібні коржі, як ти мамо! І навіть у інших світах нема такого смачного хліба.

На очі Залди набігли сльози. Та вона їх швидко змахнула.

— Про які інші світи ти говориш, синку?

Форо ніби отямився:

— Ніякі, що ти, так собі вигадав. — Залда підозріло подивилася йому у очі.

— Синку, розкажи де ви були?

— Цього не можна робити, мамо.

— Але ж ми з Мірою не чужі, нам можна.

— Мамо, ти обіцяла не питати…

— Гаразд синку, не буду.

Вона турботливо підсунула тарілки зі стравою до молодих, крадькома пишаючись ними.

Третього ранку, після купання у росі Сіда відкрила очі. Радощам Залди не було меж, та й Зуф ховав погляд, бо очі були вологими від сліз. І хоча Сіда не проказала ні слова він зрозумів, що вона має пам'ять і здоровий глузд. Таке передозування настоєм могло погіршити не тільки пам'ять, але й розумові здібності. Тож коли чаклун побачив світло у її очах, був вдячний Небесам за зцілення.

Сіда лежала на ліжку і повільно роздивлялася навколо. Потім намагалася посміхнутися, та тільки трішечки ворухнула краєчком рота. Залда радісно, з турботою піклувалася про неї. Щебетала щось розповідаючи про все, що відбувалося за останні тижні. Нічого не промовила лише про Тея. Та помітила, як дівчина обводить навколо очима, ніби шукає когось. Потім вони з Зуфом напували її рідким супом. Скоро дівчина заснула. Залда видихнула з полегшенням.

— Зуфе, навіть добре, що вона мовчить. Я не знаю як відповідати на питання про Тея.

— Так. Для неї це може стати ударом. Краще мовчати. Можливо він хоча б до пам’яті прийде за цей час.

За тим, що відбувалося, спостерігала і Лое. Вона теж раділа за Сіду, а ще вважала, що вони тепер сестри. І вже відкрито розказала Залді про те, що коли Тей одужає, вони обов’язково одружаться. Залда переглянулася з Зуфом, але нічого не відповіла на це.

У той день надвечір Тей розхвилювався не на жарт, був дуже змокрілий і весь час гукав Емму. Лое насторожувалася після цього, та виду не подавала. Ніколи в житті вона не чула такого слова. і лише серце підказувало, що воно схоже на жіноче ім'я.

Навідався до будинку і Форо. Він надзвичайно зрадів коли побачив Сіду, а вона вже змогла навіть посміхнутися у відповідь. Форо говорив до неї, розповідав про те як буде добре коли вона нарешті почне ходити. Навіть про одруження з Мірою не змовчав. А коли Сіда стомлено закрила повіки, він навшпиньки відійшов від неї. Раптом чаклун поклав йому руку на плече і показав головою вийти з ним з будинку.

Форо йшов слідом за старим тонкою стежкою з радісною посмішкою на обличчі. Зуф зупинився біля старого великого дерева і сів на камінь який лежав поруч. Хлопець розмістився коло нього на траві і не розумів чому старий так довго мовчить. Сонце вже на половину сховалося за лісом, поруч почувся пташиний спів.

— Дядьку Зуфе, чи скоро Сіда встане? — не втримався хлопець.

— Так, на сьомий день.

— На сьомий? А сьогодні вже третій минає… сьомий… — Форо ніби сполошився.

— Що тебе турбує?

— До цього часу Тей повинен прокинутися, а він зовсім слабкий зараз.

— Чому повинен? Він прокинеться тоді коли здолає хворобу. Що за цей час станеться?

— Нічого. Просто я подумав, що краще було б якби він бачив, як одужує Сіда.

— Форо, ти так і не навчився брехати. — Хлопець повернувся і почервонів.

— Гаразд, не хочеш не кажи. Але в мене є питання на яке потрібно відповісти. Хто така Ема?

Форо здивовано подивився на чаклуна і не знав, що відказати.

— Звідки ви знаєте це ім'я?

— Форо, мені треба знати правду. Чому ти намагаєшся щось приховати?

— Це не моя таємниця.

— Ти добре робиш, що не виказуєш чужих таємниць, і за це я тебе ціную. Але за теперішніх обставин я повинен знати все.

— Гаразд. Це дівчина. Вона людина. Гарна та добра, вона допомагала нам шукати квітку, і без неї ми б нічого не змогли зробити.

— Що ж тут таємничого?

— Розумієте, дядьку Зуф, вона інша, зовсім інша. В неї навіть волосся білого кольору, я такого в житті не бачив.

— То й що?

Форо нервував, але розумів, що мовчати про це більше не може.

— Тей закохався у неї, а я досі не розумію як це було можливо.

— Вона ж не страховисько якесь?

— Ні.

— Можливо, говорить не так як ми?

— Ні.

— Виглядає якось дивно?

— Не знаю як сказати, дядько Зуфе, справа в іншому…

— У чому справа, у тому, що має волосся не такого кольору?

— Не тільки. Я не знаю, як вам це пояснити… вона велика.

— Тобто?

— Дуже велика.

— Як це дерево?

— Більша. Набагато більша.

Старий замовк. Він намагався уявити собі це створіння та не міг. Форо помітив збитого з пантелику чаклуна і промовив:

— Її волоссям можна було б обгорнути ваш будинок.

Очі старого стривожено округлилися, але він не промовив ні слова. Форо дивився на нього ще кілька секунд, а потім