Алюшина Полина - Шлях Королеви, Алюшина Полина

- Ану, стій! – Пролунав лагідний жіночий голос. - Місяць, дивись, що я знайшла?! Тут дитина!

- Не неси нісенітниці. Яка ще дитина? - Пробурчав її супутник, скривившись.

- Сам подивись!

Чоловік зліз із коня і підняв опущені гілки кущів. Від побаченого він відскочив, потягнувшись за кинджалом.

- Та, це демон! Отак знахідка!

- Послухай, Місяць, що нам з нею робити? - Запитала Кішка, звісившись з сідла.

- Якщо хочеш позбутися її, то роби це сама. Я дитину покалічити не зможу. – Відрізав чоловік.

 - М-м-м, а давай ми за неї отримаємо викуп. І вбивати не треба, і нам користь.

 - Навіть не знаю, Вогненна. - Чоловік замислився. - Ну, так і бути, повірю тобі. - Він зняв з коня мотузку і, зв'язавши нею Ігніс, закинув дівчинку на сідло, зав'язавши їй рот. Сам з легкістю і грацією скочив у сідло, і мандрівники продовжили свій шлях, як нічого і не сталося.

Через тривалий час почувся тихий голос:

- Де я? Руки та ноги болять, заколисує... – Ігніс, лежачи впоперек коня, почала прокидатися. Розплющивши свої очі, вона побачила траву, що гойдалася з боку в бік. Потім вона відчула ганчірку на своєму обличчі і, не довго думаючи, пропалила її, і та впала.

- Де я? - Запитала дівчинка, намагаючись підняти голову.

- Місяць, дивись, наша знахідка заговорила! – Заспівала жінка, повернувшись до дівчинки.

- Не звертай уваги, Кішка. – Чоловік штовхнув коліном маленьку демоницю.

Тут Ігніс повністю прийшла до тями і злякано закричала:

 - Ви хто такі? Де моя мама? Що я тут роблю???

 - Ох, яка ж ти криклива. – Загарчав вершник, похитавши головою з боку на бік.

Ігніс підвела голову і повернула її у бік голосу. Вона побачила жінку-елуантропа, яка сиділа верхи на звичайному коні білої масті. У жінки були котячі вуха та очі, волосся кольору вогню, стягнуте на кінці металевим кільцем. На грудях була прикріплена золота кіраса, а зелений табард, що діставав майже до щиколоток кішки, був відчинений посередині і відкинутий у різні боки. У піхвах лежав стилет, а плащ темно-зеленого кольору прикривав її плечі. Зелені нарукавники прикрашали руки, на ногах були жовті шосси, прикриті зеленими чоботями. Лія повернула голову вліво, прямо перед нею сидів такий же перевертень, як Ронал, але його вуха були білими, як і довге волосся, стягнуте на кінцях так само, як у його супутниці. Чорна стрічка косо перетягувала потилицю, очевидно, прикриваючи порожню очницю. Плащ закривав спину та частину руки, на нарукавнику якої вимальовувався гарний чорно-блакитний орнамент. Під час руху плащ відстовбурчувався, відкриваючи погляд на два перехрещені пояси, на яких висів короткий меч.

- Як лікан та елуантроп опинилися на землях людей? Адже Скаїр відгородив усі землі стінами. - Запитала Лія, з цікавістю дивлячись то на жінку, то на чоловіка. Таких незвичайних створінь вона ще не бачила. Ще вона зрозуміла, що якщо вони її не вбили одразу, то на щось сподіваються. А від так, у неї є час все обміркувати, тим паче, що вони відвозили її подалі від спаленого будинка, де, можливо, ще й досі  перебувають демони. Тому дракониця не стала випалювати мотузку на своїх зв’язаних руках та ногах, а вирішила якомога більше дізнатись про цих цікавих істот.

- Розділив, але не тих, хто ще не здався! Жодні стіни не зупинять на шляху до свободи. Я ось, наприклад, спокійно жив під вулканом, поки одного разу стражники стіни не вбили мою матір, тим самим підписавши собі смертний вирок. Після я знайшов шлях і зміг перетнути кордон. – Розміреним голосом відповів білявий чоловік, сіпаючи білим вухом. У якийсь момент перевертень почув дратівливий писк, він глянув на свою долоню і помітивши на ній маленьку мошку, тут же її вбив. По його тілу пройшлось тремтіння, і сам чоловік гидливо скривив обличчя. - Знав би заздалегідь, що тут стільки мошкари, нізащо не перебрався б сюди, гидота, бр-р-р...

 - Зі мною також. Мені довелося тікати, відкинувши минуле і знайшовши своє майбутнє – Місяця, хі-хі. – Залилася веселим сміхом жінка у зеленому плащі, спостерігаючи за дивними гримасами на обличчі свого супутника. Мабуть, така незвичайна реакція її дуже розважала, від чого вона майже не зводила з чоловіка очей.

- Не боїтеся, що я все розповім комусь про вас? - Лія уїдливо пирхнула.

- Зовсім ні. Ти ж не знаєш, хто ми такі та з якого тіста зроблені? Справді, Кішка? - Місяць підморгнув своїй супутниці. Та широко посміхнулася.

Цей випад лікана збентежив Лію. Щось у цих наїзниках бентежило її і водночас вабило. Але зараз це було не так важливо. Потрібно дізнатися, куди вони їдуть, і як їй звільнитися та повернутися до своїх.

 - А я вам навіщо? Відпустіть мене, поки мої друзі вас не побили! – Вигукнула Лія, звиваючись у сідлі, як гусениця. Мотузка здавлювала руки та ноги, від чого знаходитись у такому становищі було вкрай незручно.

- Залякуй когось іншого! - Чоловік знову підморгнув жінці-кішці і розреготався на все горло.

- Чого? – Обурилася Ігніс. - Та, щоб ти знав - вони найкращі воїни! Вони вас на шматки порвуть! На клаптики розкромсають! - Верещала дівчинка, продовжуючи тріпатися.

 - Скільки ж з тобою мороки? - Протягнув стомлено чоловік.