Даніїл Овечко - Від півночі на південь, Даніїл Овечко

— Гаразд, це справді ефективний спосіб полегшити їй життя в нашому загоні... якщо вона виживе. Я довіряюсь тобі і довірюся тобі. — спершу він подивився на Вічі, а потім поклав свою другу руку на низькорослу голову.

— Венруме, не хвилюйся за мене, і не звинувачуй Орісу. Я знала, що попрацювати доведеться. Ось побачиш, повернусь до вечері. — Вічі скинула свою скрипку і на прощання підморгнула, а потім верхи на рисі кинулася у густі чагарники.

— Не подобається мені її самовпевненість. Там не вижив би навіть я. Добре, що мене призначили перш ніж ця традиція з'явилася. — не відриваючи погляду від лісу, сказав Венрум.

— Так, дика природа не сильно любить тебе. — уже з легкою усмішкою хихикнула дівчина, прибрала його руку з голови і теж глянула в слід ферарії.

— А я її.

Вічі міцно трималась за рись, бо пухнаста відчувала себе дуже грайливо у місті повному дерев, дикої лози та всіляких комашок, на котрих було так цікаво наскочити.

— Рішо, обежно, я ж високо! — вкотре вдало ухилившись від гілки дерева спробувала заспокоїти вихованця хозяйка. — Потім повеселимося, давай спершу знайдемо тих ящірок.

Але кішку вже було не зупинити. Різноманіття нового та цікавого дуже сильно вдарило їй у голову, через що Вічі довелося по страждати ще деякий час. Десь цвіркун заграв, там жаба в озерце стрибнула, а десь наверху птахи перемовляються.

Аж поки звір в мить не застиг немов закрижанів. Вуха рисі вертілися на мокушці немов антени. Щось загрозливе привабило її увагу.

— Що ти почула, дівчинко? — насторожилася ферарія, тягнучись за тризубом. — Пройдемось трішки вперед…

Навколо стало надзвичайно тихо, лише вітер гуляв поміж крон дерев, не було чутно і маленького звуку тварин.

І в цей момент дерево ліворуч заскрипіло. Повернувшись до нього, дівчина не одразу побачила велетенську ящірку, луска якої дуже була схожа на рельєф кори. Зрозумівши, що маскування василиска розкрито він одразу ж кинув свого довгого язика в сторону прибульців, проте рись відреагувала швидше та відскочила у бік. Трохи перевевши дихання вона приготувалась наскочити на звіра.

Ворог зістрибнув зі стовбура дерева та спробував сховатися поміж старим корінням, але велетенська кішка поспішила нагнати його.

Застрибнувши на скупчення переплетених коренів дерев дівчата почали вишукувати ящірку, що беззвучно причаїлася. Вони тикали по кожній деревинці то лапою, то тризубом. Доки магія зброї  нарешті не влучила по живій ящірці. Злякавшись удару василиск проскочив у щілину та побажавши сховатись у глибині лісу почав тікати через чагарники та ліани.

— За ним, Рішо, не загуби його! — азартно скомандувала ферарія та рись послухалась. Почалось полювання.

Погоня за ящіркою не видалась складною. Як тільки тварина не намагалась сховатися, Вічі та Ріша наздоганяли та майже ловили звіра, аж поки не вискочили на простору галявину. 

На перший погляд вона була пуста і лише довно вмерле дерево в центрі помхуро прикрашало низьку зелену ковдру з моху. Поранена ящірка прямувала прямо до цього дерева, в корінні якого проглядалась велика нора. Вічі вирішила перехопити хижака. Рись наздогнала та перестрибнула василиска, зачіпившись на корі старого дерева, в той момент ферарія зістрибнула із вихованця та встромила свою зброю прямо у спину втікача. Той довго та громко гарчав незвіриним голосом та впав прямо перед самою норою.

— Гарно попрацювали, дівчинко. Цікаво, куди він хотів дістатись? — оглядаючи труп дівчина звернула увагу до нори. Всередині було темно, тому вона злегка підсвітила своїм тризубом темну порожнечу, та знайшла там цілу кладку велетенських злегка зеленуватих яєць.

— А це хіба не те, що нам треба?

Вічі потягнулась до сідельної сумки на рисі, та дістала звідти невеликий льняний мішок. Далі аккуратно поклала одне яйце, розміром зі спілий кавун та вже збиралась прив’язати його до сідла, але насторожений погляд рисі не давав ферарії спокою.

— Що не так, дівчинко? — Вічі підійша до Ріші щоб почесати за щочкою, але теж помітила у тьмі лісу ледве видні жовті вогники.

Куди не глянь всюди навколо границі галявини та лісу відчувалась небезпека та чийсь кровожерлевий погляд.

— Схоже, так легко нас звідси не випустять… Готова, Рішо? — задорне “ньряв” було відповіддю від вихованця. Вічі вскочила на рись, дужче охопила мішок із яйцем та приготувалась триматись якомога сильніше. — Сподіваюсь на тебе.

Після цих слів рись підготувавши свої задні ноги в мить зірвалась з місця і помчала геть із гнізда. На зустріч їй немов яблуки з дерев попадали ящірки, повилізали з-за кущів. Оголив свої багаточисельні гострі зуби, вини приготувалися вразити здобич своїм отруйним язиком. Ріша  майже не зупиняючись різко повернула в сторону та перепригуючи зігзагами з місця на місце ухилялася від перших аткак, але чим ближче були ящірки тим їх становилось все більше. Кілька разів язики пролетіли мало не перед лицем дівчини і ось, вже на останній лінії оточення Ріша знову здивувала своєю силою і стрибнула вперед, на відстань двох її розмірів прямо на найближче дерево, звідти вона залізла на товсту гілку та немов білка перестрибувала з дерева на дерево, а коли відстань вже була достатньою то вона м’яко приземлилась на землю лапамаи та продовжила щосили тікати з лісу, аж поки нарешті не дісталася наповненого сонцем села Дивозвірська. 

Як тільки вони зупинились на ґрунтовий дорозі, до них миттю підбіжали радісні Оріса та Венрум.

Вони підхопили ферарію, яка майже випадала з сідла та сміючись хвалили її.

— Невже ти вже впоралася? — Перевіряючи яйце в мішку вигукнула срібноволоса.

— Ага… Щось… Поганського мені… трохи… — вся хитаючись Вічі ледве розмовляла.

В її очах все навколо розширювалось та множилось, стискалося та складалося. Рись теж виріша підбадьорити дівчину підкладаючи свою морду під голову мисливеці.

— Та здається все гараз, слідів поранень та яду не видно. — оглянув дівчину чоловік та продовжив. — Ходім, покажем усім твої здобутки! — Венрум повісив її на плече та потягнув у сторону укріплення, а Оріса ще трохи пестила Рішу, а потім теж поспішила наздогнати пару.