Даніїл Овечко - Від півночі на південь, Даніїл Овечко

— Все ще розважаєшся цими іграшками? Хоча, ти ж ельф. Чого я питаю. Радий знову бачити. — Венрум поспіхом почав підніматися з ліжка.

— Дієго теж буде радий зустрічі, що правда, він був певен, що ти вже помер. А ось Оріса навпаки, неодноразово приводила докази на користь твоєї живучості. — немолода ельфіка зробила кілька кроків назад, і обперлася спиною об стіну, схрестивши руки на грудях вона чекала доки чоловік прийде до тями.

— Хотів би я й сам послухати їх.

— То що з оком? — насторожено кивнула в його бік ельфійка.

— Та я втратив твою лінзу. Ну, нічого, і так добре живу. — він легковажно махнув рукою в сторону.

— Не забувай, ігри з прокльонами до хорошого не доводять.

— Навіть не запам'ятовував. — засміявся чоловік, проте серйозне обличчя Морфіни ні на мить не смикнулося. — Тож чим займаєшся? Так само інжинериш, як у вільний час вивчаєш втрачені технології свого народу?

— Я поки що закинула цю ідею. Мені до рук потрапив цікавий матеріал. Чув про Клеору Визволительку?

— Про скорий бал, де вона буде почесним гостем? Всі новини тільки цим і дзижчать.

— Вона, півтора року тому, врятувала саму принцесу Підгірного Царства. Там була історія з якимось культом, на кордоні із землями Лісового народу.

— Це тепер Мертвий ліс.

— Слухай, коли спитав – значить дай розповісти. Так от, там було якесь підземелля, але зараз воно запечатане, і там були незрозумілі ляльки. Живі. Кістки їх із рідкісного сплаву, а шкіра – міцна тканина. Живуть вони завдяки вкрай рідкісному матеріалу. Сяє бурштиновим світлом, але крихкіший, за кришталь. Ось із такими нутрощами, півсотні цих ляльок майже захопили неприступну фортецю гномів.

— Дай вгадаю, зараз десь під нами, у твоєму підвалі лежить ця лялька?

— Точно! Лише без того каменю. І дефектів на ній стільки...

— А ми й не змінились.

— Що?

— Стільки часу минуло, а ми одразу порозумілися. З тобою, як завжди, мені спілкуватися найлегше.

— А, може, між нами безперервний зв'язок? Ми пов'язані невидимою ниткою долі? — Вона театрально прийняла драматичну позу, дивлячись у вікно.

— Ще чого. — одразу відрізав Венрум. — Тобі дай волю, ти всіх зв'язаних підірвеш разом із собою при якомусь експерименті.

— Ну так, точно, ти ж улюбленець Оріси, вона божеволіє від тебе, а раз ти її не відштовхуєш від себе...

— Так. Досить копатися в людських головах, як у своїх механізмах. Піду знайду їх. Дякую за розмову, було приємно знову ось так посидіти, поговорити більше нема про що. — Він підвівся з ліжка і пішов до виходу.

— Мої дослідження для тебе "ні про що"? — Вона так само театрально кричала йому в спину.

І знову він у внутрішньому дворі, дивиться на яскраво усміхнене сонце.

— Куди вони зникли? — промовив він сам собі, а потім подався до стайні.

Конюх неквапливо чистив Вентуса щіткою, коли Венрум увірвався до його особистого простору.

— Гей, де Лілія? Кінь заступника командира Оріси. — роздивляючись темне приміщення, спитав чоловік.

— Заступник командира кілька хвилин тому осідлала її і вирушила кудись. — для хлопця почистити копита було цікавіше ніж навіть подивитися хто до нього підійшов.

— І, звичайно, ти не знаєш куди.

— Звичайно, мене не тримає у курсі кожен солдат про проведення часу зі своїм вихованцем.

— Ага, он як. Іди звідси, мені теж треба декуди з'їздити зі своїм другом. — чоловік грубо відсунув конюха, що той упав зі свого відра на якому сидів, а потім застрибнув на Вентуса.

— Та за що так грубо? І взагалі, хто ти такий? — щиро не розуміючи, спитав хлопець.

— Поспішаю побачити деяку виставу. — коротко відповів одноокий і погнав коня на вихід.

Він виїхав за межі форту і попрямував на узлісся біля села, поки не помітив білу фігуру коня, що виділялася на фоні темного ліаністого лісу.

— Давай, ми маємо встигнути. — сказав своєму коневі чоловік і той, набираючи швидкість, поскакав до групи знайомих.

За кілька секунд він уже був поруч, і якраз застав момент, коли Оріса щось пояснювала Вічі, яка сиділа у сідлі на рисі.

— О, Венруме, тобі вже краще? — помітивши прибулих сріблоласа, перервала свою промову і з усмішкою підбігла до людини.

— Так, до мене просто дійшло, що я не хочу пропустити випробування для Вічі. — з полегшенням зітхнувши, він зліз з коня і підвів його до Лілії. — І що їй тепер треба робити?

— Я саме розповідала найважливішу частину. Раніше, щоб випробування вважалося пройденим, потрібно було пережити цілий день у цьому лісі та повернутися разом із вихованцем живими. Але тепер треба до кінця дня повернутися сюди з живим вихованцем і яйцем василіска, які гніздяться в цьому болотистому лісі.

— Це важко, враховуючи, що ці ящірки розміром із дорослого коня, а їхні яйця важать під чотири кілограми. Це я ще мовчу про небезпечну отруту, яка виділяється у болотяних і лісових василисків з їхнього язика.

— Ну, навіщо ти підказки даєш? 

— Це не підказки, просто моя думка, що ризик не вартий того. Скажино, скільки солдатів не повернулося звідти?

— За весь час... Десь зо два десятки. А провалили умови три десятки.

— Так, стривайте! Взагалі я тут і я все чую. Мені не складно полювати за яйцями ваших василисків. Судячи з твоїх слів, це не небезпечніше, ніж полювати на деревини. — у розмову зітхнула Вічі.

— Що ще за деревини?

— Дерева, тільки живі, переміщаються з місця на місце, лисі та на стовбурі за належної уважності можна розгледіти щось на зразок обличчя. Проглатують і не розжовують навіть ведмедя своїм ротом-дуплом.

— О, тут свої деревини є, правда ми кличемо їх...

— Так, годі! Ти маєш рацію, це дуже небезпечно. Але це єдиний спосіб їй показати себе і відрізати всі зайві питання, як з боку Волфріка, так і з боку простих солдатів. Не ображайся на мене... — приховуючи очі за опущеною головою, сказала Оріса і взяла в руки долонь Венрума, яка весь цей час нещадно гнула ногайку.