Даніїл Овечко - Від півночі на південь, Даніїл Овечко

— І-і-і? — давляче простягла Оріса.

— І радий… радий… лас… вітаю у загоні… знову. — ці слова йому тяжко йшли, по його лицю здавалося, ніби вони застрягають у його горлі немов кістка абрикоса.

— Ура! Венруме, ти знову з нами! Яку посаду обіймеш? — дівчина радісно поплескала в долоні, поки чоловік лише перечитував контракт.

— Ну, хотілося б командир загону, але як пригадаю ці звіти перед лордом Воміром... Він же все ще є відповідальним за наш загін?

— Він. Гарна людина, ми добре розуміємо один одного, а що тобі не подобається в ньому? — з повагою прокоментував Волфрік.

— М-м, не приємно спілкуватися з ним, він більше інтриган, ніж генерал. Ганяється за нагородами, ефективністю та весь у спробах посилити свій вплив у раді лордів. Я почував себе його локеєм, ніж командиром одного з загонів.

— Дивне в тебе порівняння. Лорди всі такі. Ну гаразд, досить від теми відходити. Відповідайте на моє перше запитання. Навіщо ви це привели? — хлопець знову вказав на вікно, де у внутрішньому дворі Вічі вже гралася із Рішою, чухаючи ту за шию.

— То не річ, то поповнення – вмілий воїн із півночі! Наша нова подруга! Мисливець ще й музикант. Навіть звір свій є, вона точно добре впишеться в наш загін! — вихваляла ферарію Оріса.

— З тобою все ясно, а що Венрум скаже? — суворо дивлячись на чоловіка відповів командир.

— Нічого. Просто ми потоваришували, і так склалися справи, що ми з Орісою погодилися прийняти її до лав загону, доки я не виконаю обіцянку. Але вона вміє за себе постояти, тут я певен.

— Твоїй впевненості я не вірю. Пройде випробування, як і всі новачки. — Недовго думаючи відповів хлопець.

— Навіщо мою думку питати, коли все й так вирішив? — втомившись стояти людина впала в крісло командувача. — О, замінив пружини? Добре, клянуся, ще б трохи і минулі точно прокололи б мій...

— Встань швидко! Чи зовсім страх втратив? Тепер я командир, дотримуйся субординації! І де твої папери? Я перевірю їхню правильність. — від злості обличчя Волфріка почервоніло.

— Добре пробач, не кип'ятись. — Венрум одразу вискочив із крісла, а потім спершись ліктем об вікно додав. — До речі, їй теж тоді папери треба заповнити.

— Немає потреби, папери заповнюють лише офіцери, прості солдати просто мають сказати, де народилися і своє ім'я.

— Тоді все чудово. Що по... — раптом, за спиною Венрума почувся хрускіт, а потім тріск і людина разом з осколками випала на вулицю. Там, прямо перед приземленням на спину його зловила Вічі, верхи на Ріші, і віднесла від падаючих шматків скла.

— Все гаразд? — стурбовано перевіряючи серцебиття, запитала ферарія.

— Ага. Так. — часто дихаючи венрум схопився за серце, боячись, що воно ось-ось вискочить з грудей, через сильні удари. — Це… Фух… Який поверх? Третій? Шию зламав би точно. Дякую.

— Це не я, Ріша сама підскочила! А ще казав не злюбила вона тебе! — щасливо відповіла Вічі, і почухала щічку кішки.

— Ясно. Давай цейво... Чекаємо тих двох тут. Ну й вікна роблять. Тонкі як весняний лід. — все ще не відійшовши від падіння, чоловік сповз на траву і сів, спершись на стіну.

— Венруме, ти живий? — пролунав стривожений жіночий голос зсередини входу, а за секунду там з'явилася Оріса.

— Сподіваюсь, що так!

— Чудово! Давай я проведу тебе до ліжка, Вічі, допоможеш донести його? — дівчина, що примчала на допомогу, перевірила пульс і зіниці людини. Переконавшись, що він живий, вона повісила його на плечі і Вічі з радістю погодилася допомогти.

— Гей, ну не треба цього... Я й сам можу пройтися... Доречі, куди ми йдемо? — ніби тримаючись на ватяних ногах, спитав Венрум.

— Покладемо тебе до ліжка, відпочинеш з дороги. — дбайливо відповіла Оріса.

— Та кажу ж не треба... — людина спробувала вирватися, що в нього легко вийшло, але зробивши крок він мало не плюхнувся обличчям у дерев'яну підлогу, благо його підхопила Вічі.

— Мабуть, все ж треба.

— М-да. Хех, не думав, що все ще боюсь смерті. А я думав вже змирився з нею, як із справедливим покаранням...

— Не кажи так! Тебе нема за що карати! — нарешті вони дійшли до першої не зачиненої кімнати і поклали на довге ліжко.

— Хто його знає... — з цими словами він прикрив очі рукою і затих.

— Ти як? — поцікавилася Вічі.

— Нормально. Тільки... дайте відійти від цього всього, зібратися з думками. Якось несподівано я розкаявся. Завжди знав, що померти можна будь-якої миті, але до цього не підготуватися.

— Венруме... Якщо що... — Оріса хотіла щось сказати, але різкі слова людини перервали її.

— Ідіть, залиште мене одного.

— Гаразд. Побачимося пізніше. Я поки що введу Вічі в курс справи, покажу околиці. — блакитноока вивела ферарію і вони разом вийшли з кімнати.

Їхні кроки стрімко віддалялися, поки зовсім не затихли. За Венрумом переглядав лише звук великого годинника, глухі голоси селян та легкий протяг з коридору.

— І ось, я знову тут... Доля наполегливо хоче бачити мене в колі цих людей… — він боязко прибрав руку і доторкнувся до закритого лівого ока кінчиками вказівного і середнього пальця, а потім, немов після удару, відсмикнув їх і знову прикрив обличчя рукою. — Все ж страшно мені...

— Але без нього буде ще страшніше. Адже так? — слідом за знайомим мелодійним жіночим голосом, почулися шарудіння, прямо поруч із ліжком, у якому він лежить. Дзвінкі підбори зробили кілька кроків. Здавалося їхній господар стоїть просто над людиною.

— М-м-м… От звідки тут легкий металевий запах. Ти, як завжди, прямо читаєш думки. Я зараз у твоєму ліжку, Морфіно? — людина прибрала руку з лиця і своїм оком побачила золотисті локони, що звисали, закриваючи обличчя зеленоокої ельфійки від усякого світла.

— Так, я тут розбиралася з одною цікавою річчю. Коли мені це набридло я пішла трохи відпочити у своєму ліжку, як тут лежиш ти. — вона звучала майже не здивованою.