Даніїл Овечко - Від півночі на південь, Даніїл Овечко

Вічі відразу згадалося її рідне село, від чого її серце на мить завмерло від щастя, а тілом пішов невеликий холодок, така атмосфера їй була до душі.

Поселення виглядало як збіговисько десятків ділянок з майже однаковим архітектурним стилем. Єдине, що відрізняло їх, це заповнення дворів. У когось був сад апельсинових дерев, а у когось цілий хлів із коровами та свинями, а хтось влаштував собі розкішний квітучий сад. Але ціллю трійці була велика світла кам'яна будівля в центрі села. Зблизька вона була схожа більше на невелику цитадель із трьома вежами на кругових стінах. На дахах був майданчик із бійницями, де тут і там можна було помітити патрулюючого солдата.

Оріса з Венрумом не змовкаючи продовжували наспівувати пісню, тоді як Вічі з невеликим побоюванням поглядала на доброзичливий народ, що зібрався біля дороги проводячи прибулим поглядом.

Нарешті вони дійшли до високих товстих воріт, де ліниво на траві розсілися два стражники, одягнені лише в кольчугу з вафенрокомі попивали домашнє молоко. Побачивши прибулих вони спокійно помахали рукою.

Помітивши це, Оріса наче забула про пісню і роздратовано голосом гукнула на солдатів.

— Ви чого тут розсілися! Перед вами перший командир диверсійного кавалерійського тактичного загону Венрум, він зараз відомий як Венрум Невловимий! Більше поваги! — після її зауваження, воїни злякано підстрибнули на ноги, відкинули напівпорожню пляшку, підібрали списи і встали вздовж стіни струнко.

— Ми щиро вибачаємося, заступнику командира! Раді бачити вас у здоров'ї після довгого шляху! — вигукнув один із ледарів.

— Так краще, ви дивіться уважніше, охороняти ворота – не в стіну плювати! Тут потрібна витримка, сміливість та сила волі! А тепер розпрягайте наших коней і напоїте їх. Цю рись не чіпайте її господиня залишиться у внутрішньому дворі.

— Що? А я не зайду всередину? — трохи засмучено мовила Вічі.

— Вибач, але справи загону зі стороннім обговорювати не розумно.

— Я думала ми друзі. — похмурим голосом сказала ферарія.

— Звичайно, ми друзі, просто не прийнято так у нашій справі, почекай на вулиці, ми швидко залагодимо все і тобі пояснимо. — Оріса зістрибнула з коня і дала поводи одному із вартових.

— Гаразд… — ферарія опустивши голову з-під лоба глянула на Венрума.

— Та все буде добре, не втечу я. Такий закон нашого світу. — заспокоював її чоловік. Потім він теж зліз з коня і пішов за срібновласою.

— Новачки? Коли я керував загоном, нам не охоче виділяли поповнення.

— Просто назріває велика операція. Чесно кажучи я вважаю, що Волфрік погодився видати наказ про твоє повернення саме через те, що потрібно більше досвідчених воїнів. Але я справді сама шукала тебе й раніше!

— Та гаразд, я вірю тобі. Вірив тоді, вірю і зараз. — оглядаючи фортифікацію, відповіла людина.

— Дякую. — з широкою посмішкою дівчина глянула йому в обличчя.

Далі вони зайшли до однієї з кількох зовнішніх дверей. Усередині все було в таких же холодних кольорах, білі кам'яні стіни, блакитні завіски і величезні внутрішні вікна, що починаються аж із високої стелі.

— Порожньо тут. Як завжди, втім. — голоси тут лунали з невеликою луною.

— Напевно, зараз обід, всі в їдальні.

— Хе, обід – справа хороша. А цей, напевно, як завжди "зайнятий ділом, на відміну від інших". Чи не так? 

— Напевно. — легенько посміхалася Оріса. — Майже прийшли! — неквапливо підводячись сходами відповіла дівчина.

— Я пам'ятаю, де мій кабінет був. — після цих слів чоловік прискорився, обігнав подругу, вийшов у коридор і з ноги вибив, на вигляд, дорогі двері зі срібними візерунками. Ті з металевим брязкотом відчинилися і вдарилися об внутрішню стіну кабінету, де спостерігаючи у вікно молодий русявий хлопець із поголеними боками та хвостиком ззаду на голові.

При вході Венрума, він миттю розвернувся, вдарив ногою стіл, перевернувши його на бік, і штовхнув у бік дверей. Там одноокий встиг перестрибнути ковзаючу перешкоду, а потім підійшов груди в груди до хлопця і подивився йому в очі знизу вгору, адже Вернум був нижче на пів голови.

— День ніг не пропускав, я дивлюся. Тепер ти головний, вітаю із підвищенням Волфріку. Завжди знав, що якщо щось станеться, після мене саме ти обіймеш цю посаду, адже твій трудоголізм так подобався командуванню. — крізь зуби прогарчав колишній отаман.

— А ти так само спритний і безкультурний, колишній командире. Або називати тебе розбійником, який потрапив мені в лапи? Та й не трудоголізм це, я лише виконую свій робочий обов'язок. — зверхньо відповів молодий хлопець, тримаючи руки за спиною складеними.

— Ну, гаразд, тепер можемо поговорити! — у кімнату зайшла запихана, але сповнена усмішкою Оріса і зачинила за собою двері.

— Раніше у нас до бійки не доходило, а зараз, як зустрілися, так поламали меблі і подряпали підлогу. — зухвало посміявся Волфрік і почав упорядковувати кабінет.

— Почнемо з того, що я ще нічого не зробив, а ти вже напав на мене. — відійшовши від нього сказав Венрум, а потім пішов поправляти картини і ставити книги на полиці. — О, зачитуєшся "Мистецтвом війни"? А ти знав, що його автор це єретик із Теократії. Досвідчений генерал Сунь Дзі, з південної пустелі. Виграв кілька важливих битв проти демонів у другому поході, а зараз є радником військового управління в Теократії Ллін.

— Та знаю я це, але якщо знання корисні, то чому б не вивчити їх? Так, стоп, не заговорюй зуби, ти перший вдерся в кабінет, дивись, петлі погнулися на дверях!

— Нема чого обтяжувати двері сріблом, ти б золотом ще додумався прикрасити їх.

— Але ж ти їх замовив.

— А ти не змінив. Ну так що? Обговорюватимемо справи?

— Я тебе зрозумів. Гаразд. Так, у нас є що обговорити. По-перше, хто та незрозуміла істота на сніговій рисі? По-друге, я б за все життя не поставив тебе на офіцерській посаді, але якщо Лорд Вомір тебе лише трохи знизив, я прийму це, заповни ці папери і...