Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Який прикол викладати стіни отак з візерунком?

Майже притискаю пристрій до стіни, і він видає слабкий сигнал, який зростає від того, що я веду ним по арці. Чим більше я опускаюся вниз арки, тим вираженішим стає звук. На екрані світиться одразу два метали: Argentum; aurum;

Моє серце б’ється, в пришвидшеному ритмі. Я не розумію, чому ніхто з археологів не міг знайти ці реліквії. Це ж надто просто.

Беру з рюкзака флуоресцентну фарбу і ставлю позначку, букву «X», у центрі арки.

Адреналін зашкалює в крові. Я беруся досліджувати інші арки. Але решту десять арок, які я продзвонила, виявилися чи то пустими. Чи може там знаходиться щось інше.

Захопившись роботою, я пропустила обід. Але голод і втома виявляються однаково сильними. Мені ліньки підійматися наверх, аби пообідати. Сівши на каменюку прихиляюся головою до стіни, і закриваю очі.

От би зараз подрімати.

Відкриваю очі, і здригаюся від того, що на високому виступі розбитої стіни сидить султан, ще й ногами махає.

Набираю повні легені повітря, і на емоціях кидаю.

— Султане, це не слов’янські жінки відьми, — це ти чорт з рогами. Ти до смерті мене налякав.

Я нервово кліпаю, бо бачу як султан посміхається. Це його перша посмішка, від коли ми так би сказати познайомилися.

Мою увагу привертає текст, що палає. Неохоче підіймаюся, й беруся виконувати звичні дії. Переклавши текст, читаю в голос.

— Вийди на свіже повітря. Тунелі засипані, і від нестачі кисню ти засинаєш.

Переводжу погляд на султана, і здивовано питаю.

— Ти завжди був таким розумником, чи за триста з лишком років навчився всього?

Султан лиш махає рукою, спроваджуючи мене. Зітхаю, і глянувши на султана наказую.

— Я піду, а ти стережи мій інвентар.

Султан киває погоджуючись головою. Я ж плентаюся на вулицю, бо справді відчуваю як морить сон.