Вільям Форд Гібсон - Нейромант

– Цей гівнюк ледве не втік, – сказав Фін. Він підвівся, гучно хруснувши колінами, і марно намагався обтрусити брюки.

– Ти ж дивився на потвору, правда? Не на кривавий фарш, який у тінь відкинули. Дуже мило. Що ж, поможи їм забрати цю кістляву сраку звідси. Треба просканувати його техніку, доки не прокинувся, аби Армітідж недаремно гроші витрачав.

Моллі нахилилася й підняла щось. Пістолет.

– «Намбу», – сказала вона. – Класна пушка.

Терзібаш’ян заскиглив. Кейс побачив, що вірменин майже повністю втратив середній палець.

Коли місто потонуло в передсвітанковій сині, Моллі наказала «Мерседесові» відвезти їх до Топкапи. Фін і велетенський турок на ім’я Махмут винесли непритомного Рів’єру з провулка. За кілька хвилин по вірменина, який, здавалося, вже практично зомлів, приїхав запилюжений «Сітроен».

– Ти мудак, – сказала Моллі, відчиняючи перед ним двері авто. – Міг би не лізти. Він у мене на мушці був, тільки-но вийшов.

Терзібаш’ян злісно зиркнув на неї.

– Але ми з тобою справи вже все одно владнали, – додала вона, заштовхнувши його в авто і гримнувши дверима. – Ще раз мені попадешся – приб’ю нахрін, – сказала, дивлячись у бліде обличчя за затемненим склом. «Сітроен» погрюкотів провулком і незграбно вивернув на вулицю.

Тепер їхній «Мерседес» шурхотів містом, яке поволі прокидалося. Проминули кінцеву станцію підземки в Бейоглу й понеслися лабіринтом безлюдних провулків серед напівпокинутих житлових будівель, які трохи нагадували Кейсові Париж.

– Що це? – запитався він у Моллі, коли авто зупинилося на краю садів, котрі оточували Сераль. Він мляво роздивлявся пишну стильову мішанину Топкапи.

– Колись тут було щось типу приватного царського борделю, – відповіла вона, вийшовши з авто й потягнувшись. – Купу жінок тут тримали. Теперь тут музей. Типу, як у Фіна, просто звезли все підряд – великі діаманти, мечі, ліву руку Івана Хрестителя…

– У медичному контейнері, чи що?

– Нє, мертву. В такій мідній захисній штуці з маленьким отвором збоку, щоби християни могли поцілувати її на удачу. Відібрали ту руку в християн мільйон років тому й жодного разу не витерли з неї пилу, бо це ж реліквія невірних.

Серед саду іржавів чорний залізний олень. Кейс ішов поряд із Моллі й спостерігав, як носаки її чобіт придушують до землі нестрижену траву, схоплену першим заморозком. Вони рухалися вздовж доріжки, вимощеної восьмигранними кам’яними плитами. Десь на Балканах уже причаїлася зима.

– Цей Терзі – рідкісна сволота, – заговорила Моллі. – Із таємної поліції. Справжній кат. Але й продажний – особливо коли маєш такі гроші, як Армітідж.

У деревах навколо прокидалися й заводили пісню птахи.

– Я зробив ту штуку, про яку ти просила, – сказав Кейс. – Із лондонською базою. Дещо знайшов, але не знаю, що про це думати. – Він переповів їй історію Корто.

– Що ж, я знала: в «Шаленому кулаку» не брав участі ніхто на прізвище Армітідж. Дивилася вже. – Вона погладила іржавий бік залізної олениці. – Гадаєш, той ваш комп’ютерчик витягнув його звідти? З тієї французької лікарні?

– Гадаю, це Мовчозим, – відповів Кейс. Вона кивнула.

– Штука от у чому: як гадаєш, він знає, що колись був Корто? Я в сенсі, що він фактично був ніким, коли його вклали туди. Тож, може, Мовчозим його…

– Ага, зібрав із нічого. Ага… – Вона відвернулася, й обоє рушили далі. – Знаєш, усе складається в картинку. В цього чувака немає життя. Ну, особистого. Принаймні мені так здається. Буває, бачиш такого й думаєш, що в нього є чим зайнятися, коли він сам. Але з Армітіджем інакше. Сидить і дивиться в стіну, прикинь. А потім щось спрацьовує, він врубає високу передачу і шпарить за вказівкою Мовчозима.

– Але нащо йому та база в Лондоні? Ностальгія?

– Може, він не знає про неї, – відповіла вона. – Може, вона тільки записана на нього.

– Не врубаюся, – пробурмотів Кейс.

– Це я думаю вголос… Наскільки ці штучні розумні, Кейсе?

– По-різному. Одні не набагато розумніші за пса. Такі, типу, домашні тваринки. Все одно недешеве задоволення. А справді розумні можуть бути розумними настільки, наскільки їм дозволяють тьюрингівські пацани.

– Слухай, ти ж кіберковбой. Як це ти не фанатієш від цих штук?

– Ну, по-перше, нечасто їх зустрінеш. Більшість із них військові – ті, що з кмітливих, – і крізь кригу до них не проб’єшся. Крига, взагалі-то, звідти й береться, ти знала? А ще є тьюрингів­ські копи, і то злі. – Він глянув на неї. – Не знаю. Просто не по дорозі з ними.

– Усі ви, жокеї, однакові. Ніякої фантазії.

Вони вийшли до широкого квадратного ставка, де коропи об’їдали стебла якихось білих водяних квітів. Моллі копнула камінець і подивилася, як водою розходяться кола.

– Це Мовчозим, – сказала вона. – Кашу серйозну заварено, як я бачу. Ми з тобою там, де хвильки надто широкі, і ми не бачимо центру, куди впав камінь. Ми знаємо, що там щось відбулося, та не знаємо чому. Я хочу знати чому. Хочу, щоби ти пішов до Мовчозима.

– Я й близько до нього підійти не зміг би, і не мрій.

– Спробуй.

– Це неможливо.

– Попроси Рівного.

Кейс вирішив змінити тему:

– А що нам треба від цього Рів’єри?

Вона плюнула в ставок.

– Бог його знає. Особисто я його на місці вбила би. Бачила його досьє. Психопат із комплексом Юди. Кінчити може, тільки якщо впевнений, що зраджує в цю мить об’єкт своїх жадань. Так про нього там сказано. І кожна з них має спершу в нього закохатися. Може, він їх теж любить. Тому Терзі так запросто нас до нього підвів: він тут три роки постачав політичних злочинців таємній поліції. Мабуть, дозволяв Рів’єрі дивитися, як їх катували. За три роки здав вісімнадцятьох. Усі жінки, від двадцяти до двадцяти п’яти. Терзі порівняно з ним практично дисидент. – Вона різко сховала руки в кишені куртки. – Бо коли Рів’єрі траплялася та, яку він справді хотів, він робив усе, щоб вона замазалася в політиці. У нього особистість – як ті комбінезони в модерних. У досьє сказано, що це дуже рідкісний тип, один на кілька мільйонів. Це, я вважаю, чудова новина про людську природу. – Вона кисло роздивлялася білі квіти й млявих рибин. – Гадаю, треба мені від