Вільям Форд Гібсон - Нейромант

Вона розвернулася до Кейса обличчям і посміхнулася. Це була крижана посмішка.

– Ти про що?

– Ні про що. Ходім назад у Бейоглу й знайдемо щось схоже на сніданок. У мене сьогодні важкий вечір буде. Знов. Треба забрати його речі з тієї квартири у Фанарі, потім на базар купити його суміш…

– Купити його суміш? Він настільки для нас цінний?

– Він не вмирає на вулиці, як ти, золотко. Крім того, він, здається, не може працювати без цього свого коктейлю. Хай там як, а ти мені більше подобаєшся зараз, коли в тебе кістки не стирчать. – Вона всміхнулася. – Тож треба йти до Алі-продавця й затаритися. Так і вчиню.

Армітідж чекав у номері в «Хілтоні».

– Час збиратися, – повідомив він, і Кейс спробував розгледіти за блідо-блакитними очима й засмаглою маскою чоловіка на ім’я Корто. Йому згадався Вейдж із Тіби. Ділки певного рівня намагалися тримати свою особистість при собі, це він знав. Та за Вейджем водилися грішки, у нього були коханки. Кажуть, навіть діти в нього були. В очах Армітіджа Кейс бачив дещо іншу безвиразність.

– Куди тепер? – запитався Кейс, пройшовши повз нього до вік­на й глянувши на вулицю. – Який там клімат?

– У них клімату нема, сама погода, – відповів Армітідж. – Ось буклет, ознайомся.

Він поклав щось на кавовий столик і замовк.

– Як перевірка Рів’єри, нормально? Де Фін?

– Із Рів’ерою все гаразд. Фін уже летить додому. – Армітідж посміхнувся. В тій посмішці було стільки ж емоції, скільки в рухах комашиних вусиків. Золотий браслет брязнув, коли він легко тицьнув Кейса в груди. – Не будь такий розумний. Капсули вже трохи потоншали, але ти не знаєш наскільки.

Кейс постарався не змінювати виразу обличчя й змусив себе кивнути. Коли Армітідж пішов, він узяв зі столика буклет. Дорогий друк, текст трьома мовами – французькою, англійською й турецькою.

«ФРІСАЙД: НАВІЩО ЧЕКАТИ?»

Усі четверо мали квитки на літак турецької авіакомпанії з аеропорту Єшількьой. Далі пересадка в Парижі на шатл «Джепен Ейрлайнз». Кейс сидів у вестибюлі стамбульського «Хілтону» й спостерігав за Рів’єрою, що роздивлявся підробні «візантійські» уламки в заскленій вітрині сувенірної крамниці. Армітідж у плащі на плечах затуляв вихід.

Рів’єра був струнким, білявим і м’якоголосим. Англійською говорив вільно й без будь-якого акценту. Моллі казала, йому тридцять, та на око вгадати вік було складно. Ще вона казала, що Рів’єра – офіційно людина без громадянства й подорожує за підробним нідерландським паспортом. Він з’явився на світ і виріс на кам’яних пустирищах, що оточують радіоактивне серце старого Бонна.

Троє усміхнених японських туристів забігли до крамниці й чемно кивнули Армітіджу. Той надто швидко й очевидно кинувся до Рів’єри. Рів’єра обернувся та всміхнувся. Він був дуже гарний. Кейс припустив, що його риси – робота хірурга з Тіби. Обличчя тонке і вдумливе – не просто симпатична мішанина модних рис, як у Армітіджа. Лоб високий і рівний, погляд сірих очей спокійний і відсторонений. Ніс, який міг би здатися надто добре зліпленим, неначе зламали й трохи незграбно зібрали наново. Деяку брутальність рис компенсували ладно виведена щелепа й невловна усмішка. Зуби дрібні, рівні й дуже білі. Кейс дивився, як він водить білими руками над підробними уламками археологічних знахідок.

Рів’єра зовсім не нагадував людину, на яку вчора напали, вирубили токсином із голкостріла, викрали, оглянули на Фіновому столі й змусили працювати в команді Армітіджа.

Кейс глянув на годинник. Моллі вже мала повернутися з походу до наркодилера. Він перевів погляд на Рів’єру.

– Ти ж, певно, і зараз обдовбаний, – промовив він у повітря вестибюля. Сивувата італійська матрона в білому жакеті зсунула на носа темні окуляри від «Порше», щоби роздивитися його. Він широко всміхнувся, підвівся, закинув на плече торбу. Треба купити сигарет до відльоту. Він замислився, чи є на шатлі відсік для курців. – Бувайте, леді, – кинув він італійці. Та швиденько насунула окуляри на очі й відвернулася.

Сигарети були й у сувенірній крамниці, та він не горів бажанням спілкуватися з Армітіджем чи Рів’єрою. Вийшовши з вестибюля, він побачив торговий автомат у стінній ніші за низкою таксофонів.

Попорпався по кишенях у пошуках турецьких лір, узявся вкидати в приймач одну дрібну металеву монетку за іншою. Архаїчність процесу трохи розважила його. Найближчий таксофон задзеленчав.

Кейс автоматично зняв слухавку.

– Слухаю?

Тихо заспівали перешкоди й нерозбірливі відлуння чужих розмов, вихоплені супутниковим з’єднанням, а тоді з динаміка почулося виття вітру.

– Здоров, Кейсе.

П’ятдесятилірова монета випала з його долоні, підскочила й покотилася килимом.

– Це Мовчозим, Кейсе. Час поговорити.

Голос синтезований.

– Не хочеш поговорити, Кейсе?

Він поклав слухавку.

Ідучи повз ряд таксофонів назад до вестибюля й забувши про сигарети, він чув, як усі таксофони, кожен по разу, продзеленчали йому навздогін.

Частина третя

Опівночі на вулиці Жуля Верна

08_

Архіпелаг.

Острови. Тор, веретено і кластер. Людська ДНК, виведена на високу орбіту, розповзається, мов нафтова пляма в океані.

Погляньте на вкрай спрощене графічне зображення обміну даними в орбітальному архіпелазі L-5. Одна ділянка – найбільший прямокутник на вашому екрані – буде суцільно червоною.

Це Фрісайд. Фрісайд – це все одразу. І не все тут для туристів, яких щодня сюди носять шатли. Фрісайд – це бордель і фінансовий центр, парк розваг і відкритий порт, оздоровчий курорт і місто на краю цивілізованого світу. Фрісайд – це Лас-Вегас і висячі сади Семіраміди, це орбітальна Женева й батьківщина клану Тессьє та Ешпулів – родини, що найретельніше дбає про чистоту своєї крові.

На турецькому рейсі до Парижа вони всі сиділи разом у першому класі: Моллі біля вікна, Кейс поряд із нею, а Рів’єра з Армітіджем біля проходу. Якось, коли літак накренився над морем, Кейс побачив самоцвіти будиночків на одному з грецьких островів. А ще якось, коли взяв у руки склянку, помітив у своєму розбавленому водою бурбоні щось схоже на велетенський сперматозоїд.

Моллі нахилилася повз нього й дала Рів’єрі ляпаса.

– Ні, малий, не грайся мені тут. Будеш розмазувати своє підсвідоме гівно – зроблю тобі так боляче, що забудеш, як звешся. Можу це зробити навіть без шкоди для твоїх робочих якостей. Таке я люблю найбільше.

Кейс автоматично повернувся до Армітіджа – глянути на реакцію. Його гладке обличчя було спокійним, тільки очі трохи тривожні, але