Вільям Форд Гібсон - Нейромант

одним вишикувалися невеличкі пункти збору вторсировини. Кейс побачив розпатраний локомотив на вкритому іржавими плямами канельованому мармуровому постаменті. Безголові мармурові скульптури були складені під стінами, наче дрова.

– За домівкою скучив? – запитався Кейс.

– Хріново тут, – відповів Фін. Його чорна шовкова краватка поступово перетворювалася на вживану стрічку друкарської машинки. Плями яєчного жовтку й соусу з кебабів, наче ордени, прикрашали лацкани нового піджака.

– Чуєш, Джерсі, – звернувся Кейс до вірменина, що сидів позаду, – де цьому чуваку імплантували його причандали?

– У Тібі. У нього немає лівої легені. Другу дорозвинули – чи як у вас кажуть? Хто завгодно може купити такі імпланти, але цей дуже талановитий.

«Мерседес» смикнувся, об’їжджаючи підводу на надувних колесах, завантажену шкурами.

– Ходив за ним вулицями. Біля нього за день упало з десяток велосипедистів. Зустрінеш велосипедиста в лікарні – почуєш ту саму історію: побачив на важелі гальма скорпіона…

– Ага, «що бачиш, те й маєш», – промовив Фін. – Бачив схеми його імплантів. Чітка робота. Бачиш те, що він уявляє. Я так собі думаю, він міг би в імпульсному режимі людям сітківку випалювати.

– А ви про це казали своїй подрузі? – Терзібаш’ян нахилився вперед між ультразамшевих спинок. – У Туреччині жінки – досі лише жінки, і ця…

Фін рохнув.

– Ця би тобі твої ж яйця замість краватки пов’язала, якби ти на неї не так глянув.

– Не розумію цього виразу.

– Та нічого, – втрутився Кейс, – він означає «замовкни».

Вірменин відхилився назад, лишивши по собі металічний запах одеколону. Зашепотів у трансівер «Саньо» нерозбірливу мішанину з грецької, французької, турецької й окремих слів англійською. «Мерседес» акуратно повернув за ріг.

– Базар прянощів, який також іноді звуть Єгипетським базаром, – повідомив автоматичний гід, – було зведено на місці базару, збудованого Турхан Хатідже Султан у 1660 році. Це найбільший ринок, де торгують прянощами, програмами, парфумами, ліками…

– До речі, – згадав Кейс, спостерігаючи за двірниками, що ковзали куленепробивним лексаном. – Ти, Джерсі, казав раніше, що той Рів’єра сидить на чомусь.

– Мішає кокаїн із меперидином, так, – відповів вірменин і повернувся до свого «Саньо».

– Колись це називалося демеролом, – пояснив Фін. – Шанувальник антверпенського коктейлю. Цікава в тебе компанія, Кейсе.

– Та пофіг, – відповів Кейс, піднімаючи комірець куртки, – подаруємо цьому мудаку грішному нову підшлункову чи що там.

Тільки-но вони увійшли на базар, Фінове обличчя враз помітно посвітлішало – так, наче він радів натовпу й відчуттю даху над головою. Вони разом із вірменином ішли широким коридором під укритим сажею пластиком на сталевих балках, що пам’ятали епоху парових машин. У повітрі здригалися й мигтіли голографічні реклами.

– Боже милий, – вигукнув Фін, беручи Кейса за лікоть, – ти тільки глянь. Це ж кінь, чувак. Бачив коли-небудь коня?

Кейс глянув на забальзамовану тварину й заперечно похитав головою. Опудало встановили на п’єдесталі біля входу до крамниці, де торгували птахами й мавпами. Ноги були чорні й лисі від долонь, що торкалися до них упродовж десятиліть.

– Колись бачив коня в Меріленді, – сказав Фін. – А це було через добрячих три роки після пандемії. Араби досі намагаються клонувати їх за залишками ДНК, а ті собі мруть.

Здавалось, опудало проводжало їх поглядом скляних карих очей. Терзібаш’ян відвів їх до кав’ярні майже в центрі. Приміщення з низькою стелею виглядало так, наче кілька століть не бачило ремонту.

Кістляві хлопчики в брудних білих халатах бігали між обсидженими столиками й дзеленчали сталевими підносами з пляшками «Турк-Туборґа» й крихітними склянками чаю.

Кейс придбав пачку «Єхеюань» у торговця біля дверей. Вірменин бубонів щось у свій «Саньо».

– Ходімо, – сказав він. – Рів’єра вийшов. Щодня він їздить на цей базар, аби купити в Алі свою суміш. Ваша жінка тут поруч. Ходімо.

Провулок був давнім, навіть стародавнім. Стіни різьблені з темного каменю, бруківка крива й пропахла бензином, що підтікав із авто й століттями в’їдався в старовинний вапняк.

– Ніхріна не видно, – прошепотів Кейс Фінові.

– Для нашої солоденької це не проблема, – відповів Фін.

– Тихо! – надто голосно наказав Терзібаш’ян.

Чимось дерев’яним шорхнуло по бруківці чи бетону. За десяток метрів від них засвітилася й стала ширшати жовтава смуга. У ній з’явилася постать, двері скреготнули, зачинилися, і в вузькому провулку знову стемніло. Кейс здригнувся.

-Зараз! – скомандував Терзібаш’ян, й ідеальне коло білого світла, пущеного з даху будівлі навпроти базару, освітило струнку постать біля старовинних дерев’яних дверей. Великі світлі очі блиснули ліворуч, праворуч, а тоді їхній власник заточився й упав. Кейсові здалося, що хтось вистрелив у чоловіка, – той лежав долілиць, безсило й жалюгідно розкинувши бліді руки; світле волосся біліло на тлі давньої бруківки…

Промінь прожектора не ворухнувся.

Куртка на спині лежачого надулася й луснула, стіну й двері забризкало кров’ю. Вилізла пара неправдоподібно довгих жилавих рук, що у світлі прожектора здавалися сірувато-рожевими. Потвора неначе підіймалася просто з бруківки крізь нерухоме криваве лахміття, яке колись було Рів’єриним тілом. Вона була два метри заввишки, стояла на двох ногах і на перший погляд здавалася безголовою. Потім повільно розвернулася до них передом, і Кейс побачив, що голова в неї є, а от шиї немає. На морді не було очей, рожева, наче нутрощі, шкіра волого блищала. Паща – якщо це була паща – нагадувала вузький конус, усередині якого мінилася густа чи то шерсть, чи то щетина – блискуча, мов чорний хром. Потвора ногою відкинула з дороги залишки одягу й плоті та зробила крок, водячи на ходу пащею туди-сюди, наче принюхуючись.

Терзібаш’ян щось сказав грецькою чи турецькою й кинувся до створіння, розкинувши руки, наче готувався стрибнути у вікно. Він пролетів крізь потвору. Просто в спалах від пострілу з тем­ряви поза світлом прожектора. Повз Кейсову голову свистіли кам’яні уламки; Фін різко шарпнув його вниз, змусивши присісти.

Прожектор на даху згас, в очах лишилися плутані післяобрази спалаху, чудовиська й білого світла. У вухах дзвеніло.

Світло повернулося – тепер промінь смикався, обшукуючи тіні. Терзібаш’ян стояв, спершись на сталеві двері, обличчя його у світлі прожектора здавалося геть білим. Він стискав ліве зап’ястя й дивився на кров, що текла з рани. Білявий чоловік – знову цілий, незакривавлений – лежав біля його ніг. Моллі, вбрана в усе чорне, вийшла з тіні з голкострілом у руці.

– Зв’яжися по радіо, – крізь зуби процідив вірменин, – зв’яжися