Ельма Кіраз - Правила помсти, Ельма Кіраз

Навколо все було як вата. І я наче лежала в ваті. Одна суцільна вата. В абсолютній темряві. Десь дуже далеко відчувались приглушені голоса, які більше були схожі на монотонне гудіння автомобілів в довжелезному заторі. Чомусь саме це порівняння зʼявилось в моїх думках. А ще був якийсь дуже неприємний запах... Незнайомий. Гидкий. І здається, саме через нього я починаю прокидатися від свого ватяного сну і голоси стають трохи чіткіші, але свідомість повертається повільніше.

— Не треба! Цього не можна робити…

— Але ж їй погано. Треба привести до тями…

— Ні, кажу ж тобі! Людина має прийти до тями сама...

— Дурниці, як просто так залишити без свідомості…

— Олено! Послухай…

Я закашлясь і декілька разів пчихнула, бо той запах насправді був надто бридким. Важко дихавши, я прокліпалась. Усвідомила, що просто зараз лежу на якомусь дивані і навколо мене незнайоме місце. Піднявши очі, побачила Артура та Олену, що стояли наді мною. В дівчини в руках була маленька скляночка і мені відразу ж стало зрозуміло, що це був за гидкий запах. Нашатирний спирт. Мене намагались привести до тями.

— Що таке? Де я? — я спробувала підвестися в сидяче положення, але ніби хтось різко дав мені по голові і я знову лягла.

— Ти в нашому офісі, — Артур тримав себе за плечі і наче не хотів цього показувати, та був стурбованим.

— Ти зомліла. Артур Ігорович допоміг тобі. Як ти почуваєшся? — Олена сіла поруч зі мною.

— Жахливо. Як же соромно, — я прикрила обличчя руками і потерла щоки, щоб максимально отямитися.

— Все нормально, не хвилюйся.

— Так…— заговорив Артур, — Олено, дякую. Ти б не могла нас залишити самих?

— Але ж…

— Залиш, будь ласка, — він досить люто глянув на дівчину і цей погляд розізлив мене. Але я була настільки безсила, що просто промовчала. Олена покірно схилила голову і пішла. 
Я таки знову спробувала піднятися і зрозуміла, що мене поклали на диванчику в їхній зоні відпочинку. Тут напевно вони і обідали. На столику стояв піднос з печивом і я відчула, як сильно від голоду сркрутило живіт. Не памʼятаю, коли востаннє нормально та повноцінно їла. Хіба що тоді на весіллі.

— Що взагалі сталося? — тихо спитала я.

— Не памʼятаєш? — Артур на мить мосміхнувся, але відразу ж знову став серйозним.

— Якщо чесно, то не дуже…— я потерла скроню, — ми були в твоєму кабінеті, потім вийшли. А далі… поки що не памʼятаю.

— Шкода, — він присів біля мене та акуратно поклав руку на мою. Я вражено опустила погляд на це все, але руки своєї не забирала. Чомусь мені здавалось, що от зараз так і має бути.

— А це…— я підняла очі на нього. Артур дивився на мене спокійно, без злості чи роздратування. Але було в цьому погляді ще щось, чого я не могла зрозуміти.

— Ти точно нічого не памʼятаєш? — з надією спитав чоловік.

— Ні, — якось надто різко відповіла, — думаю, мені вже треба йти, — я спробувала піднятися, але в голові знову запаморочилось і я повільно опустилась назад на диван. Артур підсів ближче. Дуже близько, я знову відчула його парфуми. Я дивилась на нього і чомусь здавалося, що з памʼяті мені зникло щось дуже важливе. Поряд з чоловіком я вже не відчувала тієї тривоги та моє сумління не розривалось від постійних сумнівів. Тепер навпаки мені хотілося бути з ним поряд. І від цього стало страшно, що ж такого я упускаю…

— Тобі ще недобре. Давай я відвезу тебе додому, — Артур заправив пасмо мого волосся за вухо і від цього  моє тіло майже затремтіло. Це було щось таке незрозуміло приємне. 

— Але тут моє авто.

— Не страшно. Залиш мені ключі, я завтра відправлю з ним свого водія.

У мене не було сили заперечувати чи сперечатися, тому я мовчки погоджуючись, кивнула. В авто Артур намагався про щось розмовляти зі мною, але я просто не мала сили навіть сказати декілька слів. Їдучи, чомусь я почувала себе дуже некомфортно. Закрите приміщення, де мало повітря. Хоч і зараз на вулиці осінь, та мені чомусь стало знову дуже душно. Напевно я занадто сильно хвилююся. Це все скоро зведе мене з розуму. Звісно ж, я вказала Артуру несправжню свою адресу, а дім на сусідній вулиці. І коли ми підʼїхали та зупинились, повисла дуже незручна тиша. Я б мала вибігти з авто і ледь не втікати, не оглядаючись. Натомість сиділа та ніяк не наважилась вийти.

— Дякую, — врешті коротко відповіла.

— Не згадала нічого? — він дивився перед собою у вікно, нервово стукаючи пальцями по керму.

— Мабуть ні, — я теж відвернулась до вікна. Та потім все-таки знову повернулась, щоб запитати, що ж врешті він має на увазі.

Але не встигла. Бо Артур різко нахилився та поцілував мене в губи. Спочатку я хотіла вдарити його, але потім відчула як тепло розплилось по всьому тілу. На чолі проступили краплини поту. І я різко згадала все, що відбувалося в тій закритій маленькій комірчині. Я видала короткий писк, коли усвідомила, що так легко здалась. Але Артур мабуть не звернув на це уваги. Він знову поклав руку мені на шию та притягнув до себе ближче. Я не пручалась. Чорт забирай, як же це все-таки було приємно. Мабуть чоловік зрозумів, що поцілунок починає трохи виходити за межі, тому зупинився. Наші губи розімкнулись, та він не поспішав відсуватись від мене. І рука досі ніжно лежала на шиї.

— Цього разу не зомліла, — я прошепотіла, дивлячись на його губи.

— Я знав, що це спрацює, — він теж шепотів та посміхнувся.

— Ми напевно не мали цього робити…— я опустила погляд.

— Кіро, — він підняв моє обличчя за підборіддя, щоб дивитися мені в очі, — я дуже радий, що ти вчора збрехала.

— А якщо я збрехала сьогодні? — я уважно розглядала його очі та помітила навколо зіниці ще й жовтий колір. Це видалось мені милим, тому я легенько посміхнулась. А Артур мабуть повʼязав це з моїми словами, бо відпустив мене та сів рівно.

— Думаю, ти не з тих, хто морочить голову.

— Це так, — я легенько кивнула, бо ж насправді я це і роблю. Обманюю, щоб помститися. Але, здається, моя помста повільно починає відходити на другий план.