Брюс Кемерон - Подорож собаки

Люк підняв голову, почувши своє ім’я.

Ми ходили взад-уперед уздовж ряду людей, і перші кілька разів я відчувала, що Енді й Сі Джей чогось хочуть від мене, але не знала напевне, що маю робити. А потім відчула запах від безволосої жінки з руками, що пахли їдким милом, – ось він, той ні з чим не сплутуваний металевий запах у її подиху. Я подала знак і отримала печиво.

Це здавалося грою, однак я була не впевнена в цьому, адже Енді продовжувала підводити мене до інших людей, які не мали того ж запаху, наче їх треба було відзначити так само. Проте, коли я це зробила, Енді лише стояла, схрестивши руки, і печива мені не дала. Це дуже спантеличувало.

Якось я була на задньому подвір’ї, густо вкритому свіжим снігом, і борсалася в ньому – доводилося підстрибувати з кожним кроком, настільки глибокий він був. Я чула, як розсунулися двері, і побачила, що в них стоїть Ґлорія.

– Хочеш шматочок смаженої яловичини? – гукнула вона.

Вагаючись, я зробила крок до неї, потім зупинилася. Я чула запитання в її голосі, та не знала, чи означає це, що в мене неприємності, чи ні.

– На, – сказала вона і жбурнула щось у сніг за кілька футів переді мною.

Я підійшла до нього, змушена орієнтуватися за запахом – так глибоко воно провалилося. Це був апетитний шматочок м’яса! Я підняла голову й озирнулася на Ґлорію, зробивши пробний змах хвостом.

– Хочеш іще? – Вона жбурнула біля мене шматочок м’яса, і я стрибала по снігу, фиркаючи, доки не знайшла його й хутко не проковтнула.

Коли я підняла очі, Ґлорія вже зникла в домі. Що ж усе це означає?

Потім я почула, як жінка гукає мене з переднього подвір’я.

– Агов, Моллі. Хочеш іще смачненького, собачко?

Смачненького! Я кинулася до воріт, які виявилися відчиненими. Тротуар уже розчистив чоловік, котрий приїздив сніжними ранками у фургоні, щоб прибрати сніг. Я обійшла навколо будинку. Ґлорія стояла на під’їзній доріжці.

– Їжа, – сказала вона.

І жбурнула ще шматочок м’яса, а я впіймала його на льоту. Тоді відчинила задні дверцята машини.

– Гаразд, хочеш увійти? Їжа?

Її намір був чіткий. Вагаючись, я підібралася до відчинених дверцят. Вона жбурнула трохи м’яса на підлогу позаду, і я застрибнула всередину, а жінка зачинила дверцята, доки я ковтала закуску. Потім Ґлорія сіла в машину, завела її, і ми зрушили з під’їзної доріжки.

Я не зважила на те, що не була на передньому сидінні. Не думала, що мені там сподобається, коли за кермом Ґлорія. Деякий час видивлялася з вікна на засніжені дерева й двори, а тоді крутнулася навколо й лягла на сидіння подрімати.

Я прокинулася й струснулася, коли машина зупинилась і Ґлорія вимкнула двигун. Вона розвернулася на своєму сидінні.

– Зараз обережно. Пам’ятаєш, я нагодувала тебе? Будь хорошою, Моллі.

Я махнула хвостом, почувши своє ім’я. Понюхала руки Ґлорії, коли ті наблизилися до мого горла, але м’яса в них не було. З раптовим клацанням мій нашийник упав і приземлився на сидіння. Я опустила до нього свій ніс.

Глорія вийшла з машини й відчинила дверцята.

– За мною. До ноги. Будь хорошою собакою. Не тікай.

Ми наближалися до будівлі з різкими собачими запахами. Ґлорія поштовхом відчинила парадні двері й постукала ногою, і я пішла за нею всередину. Там розташувалася маленька кімната з відчиненими дверима, крізь які було чути гавкіт, мабуть, понад дюжини собак.

– Агов? Агов? – гукнула Ґлорія.

Крізь відчинені двері вийшла жінка й усміхнулася.

– Так, я можу вам допомогти?

– Я знайшла цього бідолашного песика покинутого на вулиці, – сказала Ґлорія. – Важко сказати, як довго він живе так, сам-один, далеко-далеко від своєї родини. Це тут залишають загублених собак?

Розділ 15

Раніше я вже бувала в таких місцях. Власне, трохи скидалося на те, куди ми із Сі Джей ходили гратися з Енді й Люком, хіба що тут жило набагато більше собак, стеля була низька, і не було великого приміщення, щоб люди сиділи на стільцях, – лише тісні проходи, заставлені собачими клітками.

Мене посадили в клітку з цементною підлогою довжиною лише кілька футів від воріт до будки. У конурі був шматок килимка, що зберіг запахи багатьох собак, та й саме повітря навколо мене пахло собаками, і лунав нескінченний гавкіт.

Коли входила жінка з водою чи їжею, я кидалася до воріт, махаючи хвостом, сподіваючись, що вона випустить мене. Я хотіла бігати, гратися і щоб люди мене гладили. Жінка була милою, але мене не випускала.

Решта собак здебільшого також кидалися до своїх воріт, коли вона опинялася поблизу. Багато хто з них гавкав, деякі сиділи тихо, поводячись так добре, як уміли. Жінка не випускала і їх.

Я не розуміла, що відбується й чому я тут, у місці, повному галасливих собак. Я так сильно тужила за Сі Джей, що почала сновигати, тихо підвиваючи, а тоді увійшла до будки й лягла на клаптик килимка, але не заснула.

Гавкіт, що ятрив мені вуха, був сповнений страху, подекуди гніву, інколи болю, часом смутку. Коли загавкала я, у моєму голосі чулися розпач і благання, щоб мене випустили з цього місця.

Уночі більшість собак заспокоїлися, але потім один із них почав брехати – це був коричнево-чорний пес у сусідній клітці, високий, худий і безхвостий, – це розпалило інших собак, і вже скоро всі гавкотіли знову. Дуже важко було заснути за таких обставин.

Я уявляла собі, як лежу на ліжку в ногах у Сі Джей. Іноді вночі там ставало надто спекотно, і я зістрибувала на підлогу, але зараз, так сильно скучивши за нею, я хотіла знову лежати на тому ліжку, хай як спекотно там не було. Прагнула відчути дотик її рук на своєму хутрі й знайомий чарівний запах її шкіри.

Наступного ранку мене випустили з клітки, відвели далі по коридору й поставили на стіл, зовсім як Ветеринари. Чоловік і жінка погладили мене, і чоловік зазирнув у вуха. Жінка взяла паличку й піднесла до моєї голови, однак чоловік тримав мені морду з обох боків, тож я не могла роздивитися, чи це не іграшка.

– Є дані, – сказала жінка.

– Так і знав, що вона чипована, – додав чоловік.

Мене повернули до клітки. Я була настільки розчарована, що ледь змогла піти на місце й лягти на килимку. Трохи погризла будку, але навіть від цього не полегшало. Я зітхнула й зі стогоном уляглася.

За кілька годин чоловік повернувся.

– Привіт, Моллі, – сказав мені.

Я сіла й замахала хвостом, з насолодою почувши своє ім’я. Він накинув мотузку мені на шию.

– Ходімо, дівчинко, до тебе тут дехто прийшов.

Я відчула запах Сі Джей тієї ж секунди, як чоловік відчинив двері в кінці коридору.

– Моллі! – гукнула вона.

Я кинулася до Сі Джей, а вона впала на коліна й обхопила мене руками. Я цілувала її в обличчя й у вухо і все бігала навколо неї, а мотузка волоклася за мною, зовсім мене заплутавши. Мені полегшало, і я плакала, плакала. Моя дівчинка сміялася.

– Хороша собака, Моллі, та сиди вже.

Важко було всидіти, але я знала, що маю бути хорошою собакою. Я сіла, махаючи хвостом, доки моя дівчинка стояла й розмовляла з чоловіком.

– Я так хвилювалася, – казала вона. – Гадаю, вона вибралася за ворота, коли той чоловік прийшов розчищати тротуар після великого снігопаду, що в нас стався.

Позаду, у глибині коридору, загавкотів високий чорно-коричневий пес, і всі приєдналися до нього. Я сподівалася, що незабаром їхні люди теж прийдуть забрати