Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Тільки про себе й думаєш, – сказала Ґлорія.

– Це хіба не безглуздя? – обурився Трент. Його голос пролунав гучно.

– Тренте, – сказала Сі Джей, поклавши руку йому на рукав.

– Знаєш, скількох грошей коштує ця вечірка? – мовила Ґлорія.

– Вечірка? – перепитав Трент.

– Тренте. Не треба, – сказала Сі Джей. – Просто… знаєш що, Ґлоріє? Перекажи своїм друзям мої вибачення. Скажи їм, що в мене голова розболілась і я йду до себе в кімнату.

Ґлорія голосно фиркнула, а тоді обернулась і втупилась у мене з ненавистю. Я відвела від неї погляд. Вона крутнулася й пішла вглиб коридору, куди мовчки віддалилися люди. Діставшись кінця, жінка зупинилася, випрямила спину й змахнула волоссям.

– Джузеппе? – гукнула вона у вітальню. – Куди ти подівся?

– Я принесу твоє пальто, – сказала Сі Джей Трентові.

Його плечі трохи опустилися.

– Ти впевнена? Тобто я міг би побути якийсь час із тобою. Поговорити.

– Ні, усе гаразд.

Сі Джей увійшла до спальні Ґлорії й вийшла з пальтом Трента. Він одягнувся. Йому було сумно. Дівчина всміхнулась йому.

– Гей, на випадок, якщо я тебе не побачу, – веселого Різдва.

– Так, і тобі теж.

– Сі Джей, ти ж розумієш, що твоя мати помиляється, так? Що ти, може, і засмутила Шеріл, але надала їй дійсно важливу інформацію. А якби зачекала через небажання псувати вечірку, то важко було б потім повідомляти про це Шеріл, бо здавалося б якось, ну, ненормально, що ти зволікала.

– Знаю.

– То не давай їй дістати тебе, гаразд? Не дозволяй Ґлорії влізти тобі в голову.

Хвилину вони стояли й дивились одне на одного.

– Добре, Тренте, – нарешті промовила Сі Джей.

Трент розвернувся й пішов до дверей. Ми пішли слідом. Потім він зупинився й глянув нагору.

– Диви, омела.

Сі Джей кивнула.

– Ну, то давай, – сказав Трент.

Сі Джей розсміялася, коли він простягнув до неї руки. Трент нахилився вперед і поцілував її, а я підстрибнула й поклала передні лапи їй на спину, аби бути частиною того, що відбувалося.

– Вау, – мовила Сі Джей.

– Ну, гаразд, бувай. Веселого Різдва, – сказав Трент.

Я спробувала вислизнути надвір разом із ним, але Сі Джей втримала мене. Потім вона зачинила двері й зо хвилину дивилася на них, а я тим часом спостерігала за нею, питаючи себе, що ми робимо.

Я з радістю покрутилася б під ногами всіх тих галасливих людей у вітальні й поїла смачненького, але Сі Джей пішла нагору, до своєї кімнати, і клацнула пальцями, наказавши йти за нею. Вона зняла свій шелесткий одяг і надягла те, що зазвичай носила, – м’яку сорочку до колін. Лягла в ліжко, не погасивши світла й із книгою в руках.

Книги можна жувати, хоча вони зовсім ніякі на смак, та й людей завжди засмучує, коли собаки так роблять. Книги – з тих іграшок, що не для собак.

Я згорнулася на підлозі біля її ліжка й заснула, хоч і далі чула, як гомонять люди внизу і як згодом кілька разів зачиняються й відчиняються парадні двері. Потім почувся стукіт, і я прокинулася. Двері спальні відчинилися.

– Привіт, Сі Джей, – сказав чоловік.

Я впізнала його запах з-поміж тих, що чула внизу. Коли він нахилився дати мені шматочок риби, його годинник із важким стукотом зісковзнув з руки.

– А, привіт, Джузеппе.

Чоловік розсміявся й увійшов у кімнату.

– Зви мене Ґасом. Єдина, хто кличе мене Джузеппе, – твоя мати. Гадаю, тому, що вірить, наче я з італійських принців. – Він розсміявся знову.

– Угу, – буркнула Сі Джей і розгладила ковдри поверх своїх ніг.

Чоловік зачинив за собою двері.

– То що ти читаєш? – спитав він.

– Ви п’яні, Ґасе.

– Гей, це ж вечірка.

Чоловік важко всівся на ліжко, поставивши ноги просто поряд зі мною. Я сіла.

– Що ви робите? Забирайтеся з моєї кімнати, – сказала Сі Джей сердито.

Чоловік поклав руку на ковдру.

– Мені сподобалася сукня, у якій ти була. Класні в тебе відростки. Знаєш, що таке відростки? Ноги.

Чоловік потягнув на себе ковдру. Сі Джей відсунулася.

– Припиніть, – сказала вона.

– Ну ж бо, – промовив чоловік.

Він встав і обома руками потягнувся до Сі Джей. Я відчула її страх і підстрибнула, поклала лапи на ліжко, ткнулася мордою в чоловіка й загарчала, як колись на коня Троя, коли той от-от збирався затоптати дитину.

Чоловік відсахнувся й налетів на полицю на стіні. Книги й фотографії посипалися на підлогу. Він крутнувся й з гуркотом повалився боком на килим. Я гавкала й рвалася вперед, вишкіривши зуби.

– Моллі! Усе гаразд. Хороша дівчинка. – Я відчула у своєму хутрі руку Сі Джей, яка напружено гладила мене вздовж хребта.

– Гей, – гукнув чоловік.

Сі Джей намацала мій нашийник і відтягнула мене назад.

– Вам час іти, Ґасе.

Він перекотився й підвівся на коліна. Двері відчинились, і на порозі з’явилася Ґлорія.

– Що сталося? – спитала вона.

Подивилася на Ґаса, який повзав по підлозі. Той, учепившись за ніжку ліжка, звівся на ноги.

– Джузеппе? Що сталося?

Важким кроком він пройшов повз неї в коридор. Ґлорія розвернулася обличчям до доньки.

– Я чула собаку. Вона покусала його?

– Ні! Звісно, ні.

– То що відбувається?

– Тобі це не сподобається, Ґлоріє.

– Кажи!

– Він прийшов сюди й почав лапати мене, зрозуміло?! – крикнула Сі Джей. – Моллі захищала мене.

Я повернула голову, почувши своє ім’я. Ґлорія застигла, і її очі розширилися, а тоді звузилися до крихітних щілин.

– Ти така брехуха, – прошипіла вона.

Потім розвернулась і втекла тієї ж миті, як гримнули парадні двері.

– Джузеппе! – гукнула жінка.

Наступні кілька днів Ґлорія й Сі Джей практично ніколи не бували в одній кімнаті. Коли вони сіли святкувати «З Різдвом», на якому рвали папір і діставали коробки з-під дерева, то майже не розмовляли між собою. Сі Джей почала їсти у своїй спальні, інколи це була лише крихітна жменька овочів, а часом – дивовижні страви з локшини, соусів і сирів або піца з чипсами й морозиво. Потім вона йшла до ванної, ставала на маленьку коробку й сумно зітхала. Кожні кілька годин щодня Сі Джей стояла на тій штуці. Я почала подумки називати її сумною коробкою, бо так завжди почувалася Сі Джей, стоячи на ній.

Приходив Трент із Роккі, і ми всі бавилися в снігу. Це був єдиний час, коли Сі Джей здавалася по-справжньому щасливою.

Я не почувалася поганою собакою через те, що гарчала на того чоловіка. Сі Джей була налякана, тому я зробила це, навіть не замислившись. Я боялася, що мене за це покарають, але цього не сталося.

Незабаром Сі Джей почала знову ходити до школи. Вони з Ґлорією все частіше розмовляли між собою, але я й досі відчувала напруження в кімнаті між ними. Коли Сі Джей була в школі, я спускалася до свого старого житла під сходами, чекала її повернення додому й виходила лише крізь собачі двері, щоб погратися й погавкати на собак, чиє далеке дзявкання було чути.

Ми більше не ходили щодня до Енді, але іноді навідувалися до неї. Завжди чудово було бачити її. Такі вже люди – тільки-но розпорядок встановився, вони його змінюють. Під час зустрічей після звичайних привітань з обіймами й поцілунками ми грали в ту ж гру з людьми, що сиділи на стільцях, а також у нову гру з людьми, що сиділи, а часом стояли довгим рядом.

– Ось навіщо мені грант – перевірити, чи зможе собака подати ствердний сигнал щодо людей у групі, – казала Енді. – Поки лише Люк здогадався