Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

світом. — Видно, Костинович здогадався, що цей розпавичений підпоручик — Федькович, з описів Ганицького чи Волянського, Олександрового батька. — Ану дайте дорогу!" — кинувся на юрбу з дерев’яним розп’яттям. Пробившись крізь ватагу парубків, парох узяв Федьковича під руку, від нервового збудження насталено стиснув лікоть і провів до линвового моста на Черемоші. Услід улюлюкали: "Хай тільки ще раз сюди потикнеться, ми йому повернемо голову в той бік, куди очі не дивляться".

У кошику для папірців валялися клапті порваних листів. Він болісно скривився і почав здирати з себе піддубенілий на холоді мундир. "Кожний має свою правду в своїй господі". Тільки ж тої правди, як поля, за днину не сходити. Листи зі Львова й від товаришів по війську з Семигорода. З маминої половини долинув дражливий сміх Меланії Верховик. "Господь з тобою, сердешна". Знову згадав, як волав до натовпу парох Костинович: "Та він же син шановної Дашкевички зі Стороння, син мандатора Гординського. Пошкодуйте хоч матір стару, в якої Богородиця забрала десятеро діток під свою святу опіку. Він у неї один лишився".

І шматує листи від нещасних вояків! Меланія щось оповідала Дашкевичці, та мовби силкувалася підтримати розмову, та щосекунди скаржно чи знудьговано кректала, кашляла й била долонями об подушку, ніби когось шмагала за свою знедолю.

Федькович затопив у печі й дивився на відсвіти полум’я, що пробивалися крізь щілини в дверцятах і полільнику. За вікном усе поглинула липка біла імла. На оборі прочалапав по ще скованій морозом грязюці котрийсь зі слуг. Через хвильку прочалапав назад. Тут же Меланія покинула Дашкевичку, та, коли вийшла з хати, хвіртка не скрипнула, зате почулися голоси десь за причільною стіною. На людські стосунки треба дивитися крізь вселенську комедію, — подумав поет. — Навіть на трагічні закінчення цих стосунків. Досконалість бачення життя неможлива без певної частки гумору". Мабуть, той плішивий, у сірих габардинових штанях, повів Меланію в хлівець. Що ж! Ця молодиця вже нічого не втратить у людських очах, її наповнене жагою тіло лишиться нетлінним ще на сто літ після того, як його покине душа. Воно законсервоване аміаком, як стума, що оповила гори.

"Де ви, мої обморожені мрії? Коли ти повернеш на весну, зимо сподівань, до тихих скрипок Вівальді?" До добротворного поля вселюдської пам’яті від чужих, як свічка в руках покійника, прапорів. Коли повернеш, зимо? Коли народиш найчорнішого ворона? Коли змиєш хвилею каміння одвічних прокльонів і поклони календарям?.. Коли?"

Жінки — як та вода, як та земля, як таємниця життя у житті, що продовжує життя і спричиняє вічну погоню за життям, як оселя страху в межиріччі життя і смерті… Жінки йому вже навіть не осміхалися (услід за матір’ю і сергіївською попівною, склавши йому вирок невживчивого нелюда у дивацьких фантазіях). Він їм теж не показував очей з-під товстих і змутнілих ще в Італії лінз. Кланявся, як на тінь ночі, як на усвідомлене самоприречення й погано замасковану неприязнь світу, з яким неможливо було розминутися. Ще одне сумовище його невдач. Ходжу й дивлюся, хто стрягає в мене рушничний дріб, чому, за що, яка мета в тому "добить"?.. Ні, то лиш мозаїка людського неприйняття незрозумілого, хвала Творцеві, що народив людину в противагах до чужого світу. Може, це дикий закон поступу.

І все ж він аж надто прицінково вдивлявся в портрет Павлини Волянської, що не знати чому зберігала пам’ять. Пишногруда, жаглива дівиця "на трьох". Сопоноса, з випнутим підборіддям і хтивою нижньою губою, наче німий ювілей ще дитячої розпусти і жадоби помститися за власну непогамовність, кара явища, що зветься місцевою, корінною гуцулією, дрімка лежача істота з солодкої ночі і гіркого дня, якесь уособлення точби та егоїзму — чому вона йому на гадці, чому перед очима? Лиш тому, що вдома він на чужині? Дивно, як риси її вкарбувалися в його пам’ять навіки. Наче щоб убити в ньому Емілію. І він з показною щирістю усміхається до портрета Павлини в оселі її брата, його щирого товариша, побратима, який вочевидь не радий його поглипуванням на портрет і міг би сказати пізнішим тлумаченням таких дурниць: а цезарі й легіонери перевампірили Венер.

Відкладав собі дні, коли поїде. Живе — в живому. Побачити її живу і справжню! Він не школяр і відійде. Що йому загрожує? Лиш стухи минулих мук і розчарувань. В Емілії. Ще один урок з німецької ґрунтованості почуттів, розрахунків і вчинків.

Місяць масляно-чорногорий. Гора Чорна з-за гори. Чорногора. Як карта сподівань і порожнечі. А може, наблизиш цю безконечність до слова, зрозумілого закону?

А капітан за плечима: "Будеш мовчать, хлопче?"

І жінки як жито, а я як не жнивець до жнив…

І всі мов спіймані на тисячі зрад. Хоч жито стоїть два метри в корені, і смеречина в камінь вросла, й століть налічив цей час недолюдь і людоїдів час. Вожді, молоком материнським поєні, віддали псам синів, і пси годовані стережуть вождів.

Усі дороги сходжено, а я за кимсь ще йду. Ти вмер, Тарасе. А я живу? Живу, то йду, Кобзарю. Йду. Бо живуть і мислять поза вічністю. Не для вічності зачаття, хрестини, шлюби і вмирини. Працюють, співають і пишуть свою історію, хоч вставайте, прадіди, з могил і падайте під колеса. Чинники людства і чинники людяності розминулися ще до великого розселення племен. Ні в якій симфонії чисел, зір і прагнень та бажань не здійсниться шлях до справедливості без нас. З усього видно так, Кобзарю великий. Як сфінксові із тліну знищених поколінь. Іти з тобою, за тобою. В засніжені галактики сподівань. У народження зі смерті. Хай зробили дульку, після якої буде дуля, хай розтирають нас на міль, нам непросто штани вкоротити.

Чогось я все про все, і все не все, і сорок сім пішло без слів, а я ще тут… мудрую про Жону. Рим тримався на тому, що без особистого життя в громадянина не може бути держави. Імперії… Імперії узаконеної злочинності і грядущої загибелі усіх імперій, заснованих на законі злочину, де людям від голоду ноги не зростуть. Паплюжно-гидке становище в людини, що думає про інших. Хоч спийсь на мокрий горщик. Імперія дозволяє спитись, а тоді примусить не пити чи зашле в Солотвин копати сіль для Версалю.

Так прикро, що чую, як минають віки. Марноти марнот.

Дашкевичка цілий день, стогнучи, порала. Сміття виносила на лопатці по жмені до урвища. Гуцули в передвесняному неробстві так і робили все обрядом, будь-яке діло розтягаючи на днину й тиждень, смакували кожний рух і доторк (можливо, так