Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

зламах Ґорганів зборов апофеози абсурдних декретів і темряву батьків та без’язиких… онуків, що не зажили спогаду і стріляних хрестів.

З глобального мороку, де навіть міль не водилась, народжувались винахідники жорстоких розправ, які виступали то під власними прізвищами, то посилалися на неживих, маскувалися під месників і месій, і їх поет не міг ані минути, ані схаменути, ані оскаржити перед людьми, але то були дні без сміху, й навіть поетичні жалі Федьковича, де згадується та потороч, вищі сенсом нині в симфонії вільного слова, ніж пекучий факт історії. Хай лихо не пом’яне…

Воювали вони за деспотів й асиміляторів, ходили в жалобі за династіями, мов шолудиві пси за жебраком, і спричинилися ще за життя поета, а ще більше після його смерті, до злочинних фальсифікацій його життя, дико сваволили над його творами і листами, з єзуїтською злобою рубали кривими ножами пуповину, яка зв’язувала його з народом. Та про це ще буде мовлено, а тут слушно з прикрою досадою сказати, як гидко часом поводилися з ним його затуркані земляки з простого стану.

Якось Федькович забрів на церковну відправу у Розтоки (з листа до галицького публіциста Данила Танячкевича). Лишилася в людей і дрімуча ненависть до "чужаків", лишилися підсвідомі реліктові потуги дикого роду, та здивувало поета, що сивоголові у високих старощах лісоруби й плотогони не заступилися за прибульця перед ревнивими парубками. Місцевий парох урятував його від побоїв, і довелося впокорено покинути село. Такі бунти заради бунтів бачив згодом в інших селах: якісь ізоляціоністські настрої панували в свідомості гуцулів, і годі їх було виправдати. Що ж, приблукав у село якийсь незрозумілий офіцер із замашками гірняка, споглядає юрбу й поблажливо осміхається… Чоловік мовби з іншого світу — незвіданого і неприступного. Чоловік елегантний, стриманий, чемний. Якийсь німець, бо й не біла ворона, і не райська пташка. А може, провісник загального занепаду прняцького щепу? Коли б знав Федькович, як малоросійські підпанки звинуватили Шевченка в блюзнірстві, якби міг зазирнути в майбутнє, нате, як підбурені селяни закидають камінням Франка, як… Він, як ідеаліст, розумів своє покликання і шукав виправдання землякам не там де слід. Або штовхали його на це його власна відчуженість і самота, бо темрява, озлобленість, бездушність, черствість, егоїзм завжди конфліктні, а села гірські на ту пору чорно квітли погарищами, з ознаками вчадіння й отруєння провадили на кладовища задубілих мерців, ночами чулися з царин погрозливі погуки і прокляття, попередження про розправу сусіда над сусідом, родича над родичем, одноіменця над одноіменцем. То справді був упадок, і ніхто нічого не здобував, перемагаючи, як ті худі єгипетські корови, що поїли товстих, а ситими не стали. Розбрат й ізоляція не ставали чинниками еволюції. У склі віків добрі традиції не віддзеркалювались, а крига непевності сповзала з гір, тому й холод обіймав старого і малого.

Це був не просто бунт заради бунту. Це був бунт на колінах. У марнотних клопотах не народжувалися молочно-медові ріки. В житті не видно було нічого істотного і законного. Сонно дрімали на призьбах недвиги, воловодилися за пусте спустошені люди, менш-більш освічені страждали не категоричністю, як це переважно буває, а крайнощами до ножа. Краплини роздзьобували скелі, в русі перебувала лиш клейка імла.

Бісмарк об’єднував королівства, вбиваючи провінції.

А Спартак умер із мечем, бо не був рабом.

У Дихтинці Федьковича настигла злива. Він заховав під сідло тобівочку з документами про остаточне звільнення з армії. Прямовисні струмені дощу заливали очі, він дав коневі волю, і той пішов убрід через наповнені водою ковбані, вириті на дорозі гірськими спливами вже цієї весни. Мабуть, треба було заночувати у Волинського в Розтоках, хоч додому й лишалося менше десяти кілометрів: Киселиці, Тораки — й Сторонець. Одяг промок. Дома знову доведеться перевдягатися у що попало, топити піч, щоб просушитися й зігрітись: слугам мати звеліла не потикатися на синову половину. Він страхітливо стомився і, як тернину, ковтав своє обложне безсилля. Навіть які-небудь банальні рядки не наверталися на гадку.

Зі скидів на дорогу зливалися мутні водоспади. А в Тораках, які лиш трохи вище, ніж Дихтинець, падав мокрий сніг. Коли наблизився до Стороння, околичні царини й узлісся біліли, мов серед зими.

На подвір’ї, вже машинально, Федькович глипнув на мамине вікно. Зі щемом згадав, як ласкаво вона приймала його наприкінці березня.

Що з тобою сталося, нене?!

Чому я весь час розчаровую людей і вони починають підглядати за мною, як дідові опеньки з гною?

Я не пророк, кожне слово якого стає святим, тому пророка завжди карають і страчують. І, здається, не вселюдський болеїд, якого звикли бачити тільки в сльозах, тому навіть дітям хочеться закидати його камінням, щоб побачити спотворене риданням обличчя. Та коли люди здебільша кажуть про інших тільки те, що самі з себе являють у житті, то мені безнастанно щось накидають, щось про мене вигадують. Мабуть, тому, що я не є минулим людським. Я є для людей їхнім непередбаченим майбутнім, про яке вони думають з недовірою й острахом.

Вітер доніс шелест Путилівки. Стиха шепотіли смереки. Між хмарами проблиснув місяць.

Місяцю-князю,

Срібний королю,

Мила розмова,

Друже, з тобою!

Як сам з собою,

Як брат з сестрою,

Так я з тобою!..

Місяцю-князю,

Дністровський царю,

Чом ти сховався

За чорну хмару,

Коли ми тяжко,

Коли ми важко,

Коли сердечко

Б’ється, як пташка?..

Місяць оре темне небо, а я три думки гадаю, що мені діяти, з чого починати, аби щось у собі переробити на краще.

Святий супокою, Звінчаюся, серце моє, Навіки з тобою Без корогвів і без попа…

Він добре знав, що таким чутливим, образливим і навіть трагічним зробила його любов до Емілії. Панна Марошанка намагалася розбудити його пристрасті пестливими співчуттями, підкресленим розумінням його вразливості, і зрештою після розлуки з нею в його душі накопичилося стільки дрібних і пекучих образ на людей, що він часто ставав плаксивим хлопчиськом. Останнім жалем всі жалі несу до тебе… Своєю зрадою Емілія зневажила його до могили.

Насідали присмерки, та в маминій половині не світилося. Дашкевичка полюбляла вечірні сповіді перед Богом у цілковитій темряві. У себе на столі застав розгардіяш, наче покопошилися півні після бою. Він пошкодував, що досі не оглух серцем до всього цього. Знову кольнуло в грудях, коли згадав, як напали на нього збандичілі розтоцькі парубки, як діти й молодиці стали закидати його камінням.

"Схаменіться, люди! — закричав піп Костинович. — Це ж урльоповий цісарський офіцер Федькович-Гординський. Поет Федькович, людоньки, ваш адвокат і заступник перед