Адальберт Штіфтер - Вітіко

— А хто не хоче, лишається!

Аж тут підскочив Кохан і крикнув, перекричавши всіх:

— Дайте мені сказати!

Оскільки його ніхто не слухав, він крикнув ще гучніше:

— Дайте мені сказати!

І повторив цю фразу багато разів. А коли вже його почули і в залі стало тихіше, він заговорив:

— На з’їзді у Вишеградському замку, коли обрали князя Владислава, я сказав: уже не повинно бути ніякого князя, а мають правити пани земель, як було колись. А коли новообраний князь Конрад і раніше обраний князь Владислав воювали, я сподівався, що вони загинуть обидва, і тоді лехи мирно керуватимуть землями, і ми б мали однакові права, однакову владу і однакове панування. Але я в усьому помилявся і в мене з’явилися тепер інші думки. Чимало могутніх лехів прагнули мати вигоду для себе, і кожен намагався стати вище від іншого, а якби це йому вдалося, він став би схильний до насильства, як були такими всі князі. Тоді я прихилив свою волю до ясновельможного князя Владислава, і ясновельможний князь не згадував про мої попередні дії, я пізнав ближче ясновельможного князя й полюбив його. Я ходив до імператора Фрідріха. Я бачив його гарне обличчя, і золоту бороду, і пильний погляд його синіх очей, я чув його гучний голос, я бачив, як він повертався зі свого походу проти розбійників, на імперському з’їзді і серед послів чужоземних королів. Піти в похід разом із ним і нашим ясновельможним королем Владиславом і спільно з відважними лицарями виборювати перемогу — це радість, до якої в чоловіка ніщо не може дорівнятися. Ти, Богдане, і ти, старий Родміле, що вам ясновельможний князь простив ваш учинок проти Здика, що тепер уже на небесах, ви не повинні бути проти князя тому, що він тепер король, а повинні смиренно благати його, щоб він дозволив вам піти в похід. Отак я кажу і маю слушність, бо я ніколи не був слугою князя чи короля, я тепер друг короля.

— Ні, Кохане, ні, ти не слуга! — загукали голоси.

У залі знявся схвальний гомін. Потім підвівся Ровно й вигукнув:

— Я іду в похід із нашим високим королем, і мої родичі йдуть, а всі, хто хоче бути сам по собі, не здобудуть ні честі, ні могутності!

— Я і мої люди теж рушать у похід! — гукнув із місця Діт.

— Я, мої сини та люди йдемо в похід! — крикнув Озел.

— Справа така блискуча, — крикнув Одолен, — що не кожному тут треба говорити; я йду в похід, бо інакше ми припинимо ці балачки тільки тоді, коли вже здобудемо перемогу. Король готується, ми готуємось, і, коли вирушатимуть, підемо й ми!

— Навіть якщо ти заборониш, — крикнув Пржедбор своїм гучним голосом, — я сьогодні вже багато кричав і кричу знову: я йду в похід і не зійду з місця, аж поки розтопчуть кожного, хто виявив зухвальство проти нас!

Потім підвівся Богдан і вигукнув:

— Якщо хто каже, що я сиджу вдома й залицяюся до жінок, я проклинаю його! Я йду в похід і доведу своїм мечем, що жоден меч не дорівняється до мого!

— А я кажу, — мовив Велислав, — таке: віддамо і тіло, і життя, і майно, і кров за честь і осяйного лицаря — короля!

— І тіло, і життя, і майно, і кров! — крикнули чоловіки.

Тепер уже підвівся Любомир:

— Високий королю Владиславе, навіть якщо на моїй голові вже видніє багато років, я все-таки йду в похід із тобою, і підуть мої родичі та люди, і мої сини, звичайно, підуть.

Радоста, син Любомира, встав і крикнув:

— Я і мої люди йдуть у похід!

Мойслав, ще один син Любомира, підвівся й вигукнув:

— Я і мої люди йдуть у похід!

У залі пролунав гучний рев схвалення.

— Мій вік не повинен стримувати мене від походу! — крикнув Славибор.

— Я йду в похід! — заявив Немой.

Тепер зі свого місця повільно підвівся старий Вшебор, знову став на ослінчик і мовив:

— Я, хоч і не залицяюся вдома до жінок, але вже не можу вибиратись до Італії, бо мої похилі літа зробили моє тіло непридатним для цього. Я і моя дружина, що постаріла в моєму домі, молимося, королю, за тебе. Але мої родичі і друзі підуть.

Після цих слів почулися радісні вигуки, а Вшебор повільно сів на стілець. Після нього встав Преда й мовив:

— Я кажу, як і Вшебор, і мої люди будуть не останні, яких назвуть серед лицарів, коли буде здобута слава,