Адальберт Штіфтер - Вітіко

Знову залунали схвальні вигуки.

— Я ніколи не вовтузився з жінками, — крикнув Божебор, — і мій меч повинен загартуватися в Італії, щоб я був чоловіком, і мечі моїх людей повинні загартуватися в Італії, щоб і вони були чоловіками!

Після цих слів підвівся король, у залі одразу запанувала тиша, й він заговорив:

— Я дякую тобі, старий Вшеборе, я дякую тобі, Предо, я дякую тобі, Любомире, я дякую тобі, Дівіше, і тобі, Славиборе, і тобі, Немою, а ще й тобі, Божеборе, і всім. А тепер я запитую збори, чи є тут хто-небудь, хто хотів би висловити протилежну думку або сказати про щось інше, крім походу на Італію.

Ніхто не відповів.

— Тож тепер ніхто не може сказати, що йому не дали висловитись, — виснував Владислав.

— Ніхто! Ніхто! — підтвердили люди.

— Отже, тепер уже немає потреби, щоб кожен, хто хоче йти до Італії, виразно повідомляв про це, — підсумував король.

— Ми йдемо, йдемо! — загукали майже всі, хто був у залі.

— Я дякую вам від глибини душі, — уклонився король, — тож, якщо я був поганим князем, то буду й поганим королем, а якщо й забуду про це, мені нагадають мої давні друзі та радники. Отож закриваємо збори. Хто хоче йти в похід на Італію, нехай приходить у Прагу в середині місяця травня, щоб ми об’єдналися. Ще й літо не настане, як ми будемо в ломбардських землях і підемо з Богом на Мілан.

— На Мілан! На Мілан! На Мілан! — заревіли голоси. Люди зіскочили з місць, з’юрмились навколо короля, гукали йому, розмовляли з ним.

Король зійшов зі свого місця, подав людям руки й розмовляв із багатьма. Потім пішов по залі від одного гурту людей до іншого.

Порозмовлявши з людьми якийсь час та вислухавши їх, король знову повернувся на своє місце, привітав ще раз усіх, попрощався і з почтом придворних достойників вийшов із зали.

Люди ще якийсь час товклися в залі й розмовляли один з одним. Коли зрештою розпорошились і вийшли надвір, у багатьох гуртах ще й далі точилися жваві розмови. А ті, хто не жиз у Празі, заквапилися додому, щоб підготуватись.

Вітіко зі своїми людьми поїхав до південного Лісового краю. З ним поїхало ще багато людей, які жили на півдні, їхали до нього і разом із ним.

Відтоді почалися навчання і з молоддю, й зі старшими чоловіками. Чутка про похід на Мілан поширилася серед населення країни, і всюди зародилося бажання взяти участь у поході. Воїни поміж молодих хлопців розповідали про Мілан, простолюд розповідав про Мілан, склав і співав пісні про похід на Мілан. Підготували і вдосконалили зброю, селяни вже не зважали на плуги, а ремісники — на шила і прагнули взяти участь у поході.

Прибувши до свого замку, Вітіко скликав своїх людей і тих, хто жив неподалік від замку, і повідомив їм про похід, сказав, що охочі йти повинні готуватися. Потім поїхав у заїзд у Дольні Вітавіце, у Светлик, Плану та інші села і всюди збирав людей і розмовляв із ними про похід. Люди кричали Вітіко, що хочуть іти разом із ним. Він призначив збори на початку місяця травня у Фримбурку. Лісові люди готувалися, готувалися й люди в замку. Вольф, що прибув із Бертою в дім Вітіко, навчився їздити верхи, як і лісові вершники, і вправлявся зі зброєю. Він міг, бо ж просив, піти в похід.

З наближенням дня зборів Вітіко передав порядкування в замку Берті, а оборону замку і владу над людьми та справами на всій своїй території — Беді. Бенно хотів піти на Мілан, але Вітіко попросив його лишатися в замку й бути напохваті з порадою і розрадою. Бенно послухався. Тітоньку Гільтрут Вітіко попросив, що вона може, поки він повернеться, побути коло Берти, Вентіли та його людей. Тітонька пообіцяла.

У день зборів Вітіко, вже в обладунку, пішов до матері та Гільтрут попрощатися. Жінки благословили його. Потім пішов до Берти. Вона вийшла йому назустріч і мала на голові вінок із червоних диких троянд.

— Берто, ти вже маєш троянди? — здивувався Вітіко.

— Вони з куща, що росте збоку на подвір’ї в скляній скрині, й привітали мене сьогодні рано-вранці! — відповіла Берта.

— Я колись казав тобі на скелі в лісі: темно-червона лісова троянда — твоя найгарніша прикраса, і тобі найгарніше з нею, — мовив Вітіко. — Я багато днів не бачив той кущ і не знав, що твої троянди цвітуть.

— Цвітуть, — усміхнулася Берта, — і я зірвала їх сьогодні. Вітіко, ти чоловік, тож будь чоловіком і пам’ятай про тих, хто лишився вдома.

Потім Берта взяла Вітіко за руку й повела в кімнату, де спали діти. Там були два хлопчики, Вітіко і Генріх, коло них сиділа на стільці нянька. Вітіко підійшов до кожного ліжечка й перехрестив у повітрі сплячих синів. Потім обернувся і обняв