Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі

Дяка богові, він поголив свої схожі на зубну щітку вусики і вже не скидався на блазня! У них саме гостювала подруга Флер, частенько заходив хтось із сусідської молоді, і тоді після обіду в холі дві-три пари танцювали під музику електричної піаноли, що сама по собі виконувала фокстроти, здивовано вилискуючи своєю дзеркальною поверхнею. Часом навіть Аннет граціозно пропливала по паркету в парі з котримсь із юнаків. І Сомс, підійшовши до дверей між вітальнею і холом, схиляв набік голову і, поводячи носом, стежив за ними — чекав нагоди спіймати усмішку Флер; потім повертався до свого крісла біля каміна у вітальні й переглядав «Таймс» або каталог якого-небудь колекціонера. Його пильне стривожене око не виявляло ніяких ознак того, що Флер пам'ятає про свою примху.

Коли вона наблизилася до нього на курній дорозі, він узяв її під руку.

— Ти знаєш, тату, хто до тебе приходив? Вона не дочекалася тебе. Ану спробуй угадати!

— Не люблю я вгадувати,— сказав Сомс занепокоєно.— Хто?

— Твоя племінниця Джун Форсайт.

Сомс мимохіть стиснув її лікоть.

— Чого їй було треба?

— Не знаю. Але своїм візитом вона порушила ворожнечу, правда?

— Ворожнечу? Яку ворожнечу?

— Ту, що існує в твоїй уяві, татусю.

Сомс відпустив її руку. Що вона — глузує чи хоче випитати в нього ту таємницю?

— Мабуть, вона хотіла, щоб я купив якусь картину,— сказав він нарешті.

— Навряд. Може, їй просто захотілося виявити родинні почуття.

— Вона всього лише двоюрідна племінниця,— буркнув Сомс.

— І дочка твого ворога.

— Що ти маєш на увазі?

— Даруй мені, татусю. Я вважала, що він твій ворог.

— Ворог!— повторив Сомс— Це давня історія. Не знаю, від кого у тебе такі відомості.

— Від Джун Форсайт.

Дівчині раптом сяйнула думка, що коли батько вважатиме, ніби вона майже все знає, то він відкриє їй таємницю.

Сомс сполошився, але Флер недооцінила його обережності й стриманості.

— Якщо ти все знаєш,— сказав він холодно,— то чому в'язнеш до мене?

Флер побачила, що перебрала міру.

— Я не хочу в'язнути до тебе, татусю. Ти кажеш правду, навіщо мені знати більше? І взагалі, навіщо мені потрібна ця «невеличка» таємниця? Je m'en fiche [78], як каже Профон.

— Цей суб'єкт,— глибокодумно сказав Сомс.

Цей суб'єкт і справді грав того літа визначну, хоч і невидиму роль, бо він уже не з'являвся в їхньому домі. Від тієї неділі, коли Флер звернула батькову увагу на те, як він никає по саду. Сомс багато думав про нього і завжди в зв'язку з Аннет — без усякої на те причини, якщо не брати до уваги того факту, що вона раптом погарнішала. Його власницький інстинкт, який з часів війни утратив свою прямолінійність, став тонший і гнучкіший, притлумлював ревниві побоювання. Як мандрівник дивиться на американську річку, тиху й приємну, знаючи, що, можливо, десь у мулі лежить алігатор, вистромивши свою голову, якої не відрізниш від корча,— так і Сомс дивився на річку свого життя, підсвідомо відчуваючи мосьє Профона, але відмовляючись визнати небезпеку й припускаючи лиш можливість того, що він вистромив десь поблизу свою голову. В цю пору свого життя він мав фактично все, чого бажала його душа, і був настільки щасливий, наскільки дозволяла його натура. Почуття його були в спокої; прагнення любити знайшло вихід у любові до доньки; його колекція картин здобула велику славу, гроші були вигідно вкладені; здоров'я було чудове, якщо не зважати на те, що зрідка його турбувала печінка; він ще не почав серйозно тривожитися тим, що станеться по його смерті, схильний гадати, що нічого не станеться. Він нагадував одну із своїх надійних акцій з позолоченими краями, а зіскребти позолоту, щоб побачити те, чого можна й не бачити,— це було б ненормальне збочення й бунт проти природного ходу речей — так підказував його інстинкт. Ці дві зім'яті трояндові пелюстки — примха Флер і голова мосьє Профона — розгладяться, якщо їх дбайливо розправити.

Цього вечора випадок, який втручається в життя навіть найгрошовитіших Форсайтів, дав у руки Флер ключ до таємниці. Її батько прийшов у їдальню без хусточки і раптом відчув потребу витерти носа.

— Зараз я принесу тобі хусточку, татусю,— сказала вона й побігла нагору.

В саше, де вона шукала її,— старому саше з дуже вицвілого шовку,— було два відділення: в одному зберігалися хусточки, друге було застебнуте, і в ньому лежало щось пласке й тверде. Спонукувана дитячою цікавістю, Флер розстебнула його. Там лежала рамка з фотографією: її дитячий портрет. Вона дивилася заворожено на своє власне зображення. Фото вислизнуло з-під її пальця, і Флер побачила під ним іншу фотографію. Вона посунула своє фото нижче, і перед нею з'явилося обличчя, що здалося їй знайомим, обличчя молодої жінки, дуже вродливої, в старомодному вечірньому вбранні. Знову посунувши вгору свою фотографію, вона взяла хусточку і пішла в їдальню. Тільки на сходах вона згадала це обличчя. Звичайно, звичайно, Джонова мати! Її наче вразило громом. І вона спинилася, гарячково міркуючи. Так он воно що! Джонів батько одружився з жінкою, з якою хотів одружитися її батько; можливо, відбив її у нього обманом. Потім, боячися виявити своєю поведінкою, що розкрила батькову таємницю, дівчина урвала дальші роздуми й, вимахуючи шовковою хусточкою, зайшла в їдальню.

— Я вибрала найм'якшу, тату.

— Гм! — озвався Сомс.— Ці я вживаю тільки, коли застуджуюсь. Та нехай уже!

Цей вечір Флер провела, зважуючи все й розмірковуючи; вона пригадала вираз на батьковому обличчі, коли вони зайшли до кондитерської,— чужий