Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

нестримною, гнівливою людиною, — промовила Шаллан. — Убивцею. А я його любила. І задушила, коли той лежав паралізований на підлозі й дивився на мене. Я батьковбивця…

Капітан не підхльостував її запитаннями, хоча прагнув почути пояснення. Мав почути пояснення.

На щастя, та сама́ повела далі, розповідаючи про дитинство й жахіття, яких зазнала. Каладін гадав, що гіршого життя, ніж він, не проживав ніхто — але в його минулому була-таки одна річ, яку він мав і, може, замало цінував — це люблячі батьки. Рошон перетворив Гартстоун на Геєну, але принаймні Каладін завжди міг покластися на батька та матір.

І що б то він робив, якби його тато був достоту як той знавіснілий, жорстокий деспот, про якого розповідала Шаллан? Якби на очах у нього загинула мама? І якби замість Тіена «світлячком» для родини мав стати він сам?

Каладін зачудовано слухав. Буря забирай! І як ця дівчина змогла не зламатися — в сенсі, по-справжньому? Вона казала так про себе, а проте була не більше зламана, ніж спис із зазубленим вістрям — не менш гострим, ніж будь-яке інше. Особисто він навіть любив, щоб штих мав одну-дві зазублини й потерте долонями древко. Наконечник, який побував у битві, був… ліпший за новий. Адже ти знав, що ним боронили життя — а той витримав і не зламався. Такі сліди були ознаками надійності.

А коли дівчина з гнівом у голосі згадала про Геларанову смерть, Каладіна продерло морозом.

Її брат загинув в Алеткарі. Від рук Амарама.

«Буря забирай… То, виходить, це я його вбив? — майнуло в свідомості. — Її коханого брата?»

Він розповідав про це чи ні?

Ні. Ні, він не згадував, що звалив Сколкозбройного — лише як Амарам убив його людей, щоб забрати собі жаданого Сколкозбройця, не залишивши свідків. Адже з роками звик згадувати про той випадок, не уточнюючи, що переміг Сколкозбройного — бо вже за перші кілька місяців рабства на власній шкірі відчув: розводитися про таке — небезпечно. І, сам того не усвідомивши, не відступив від один раз засвоєної звички навіть тут.

Та чи не здогадалася вона? Чи не збагнула, що не Амарам, а Каладін насправді вбив того Сколкозбройного? Шаллан, здавалося, не пов’язала одне з іншим, бо вела далі, оповідаючи про той пізній вечір — також великобуряний — коли спочатку отруїла, а потім убила власного батька.

Всемогутній, що над нами! А ця дівчина сильніша, ніж будь-коли бував сам Каладін.

— Тож ми вирішили, — вела далі Шаллан, знову поклавши голову йому на груди, — що я розшукаю Ясну, бо вона… Розумієш, вона мала Душезаклинач.

— Хотіли з’ясувати, чи не зможе та полагодити вашого?

— Це було б надто розважливо. — Капітан не бачив, але хтозна-як розчув, що дівчина насупилась сама на себе. — А мій план — наївний і дурний — полягав у підміні свого фабріала на Яснин, робочий, який дозволив би братам дістати грошей.

— І доти ви ніколи не бували далі власних земель?

— Ні, не бувала.

— Але вирушили обікрасти одну з найрозумніших жінок у цілому світі?

— Е-е… так. Не забувай, що мій план був «наївний і дурний». Хай там як, а Ясна про все дізналася. Але, на щастя, я її зацікавила, й вона погодилася взяти мене під опіку. Це їй спало на думку видати мене за Адоліна, щоб, доки я навчатимусь, мої брати були в безпеці.

— Он як, — кинув Каладін. Знадвору спалахнула блискавка, вітри, здавалося, задули ще сильніше, і йому довелося підвищити голос, хоча Шаллан була зовсім близько. — Щедро як на ту, кого замало не обікрали.

— Гадаю, наставниця розгледіла в мені дещо таке…

Безгоміння.

Каладін закліпав очима. Шаллан не було. На мить він запанікував, шукаючи її довкола себе, але зрештою збагнув, що нога перестала боліти, а в голові — попри шок, крововтрату й можливу гіпотермію — несподівано прояснилося.

«А, — збагнув юнак. — Починається…»

Каладін зробив глибокий вдих і, підвівшись, виступив із темряви до війстя ніші. Потік унизу завмер, немовби його скуло кригою, а отвір їхнього сховища — який Шаллан зробила занизьким, щоб стояти на повен зріст — тепер наче роздався.

Він визирнув назовні й там зустрівся поглядом з обличчям — безкраїм, як вічність.

— Прародителю бур, — промовив Каладін.

Дехто називав його Єзерезе-Вісником, але це якось не пасувало до того, що чув про Вісників капітан. А може, Прародитель бур був кимось на кшталт спрена? Чи бога? Те лице тяглося до нескінченності, але, попри всю безмежну широчінь, Каладін охоплював його поглядом.

Вітри вщухли, й чути стало навіть власне серцебиття.

— ДИТЯ ЧЕСТІ-ГОНОРА.

Цього разу обличчя заговорило до нього. А минулого разу — в епіцентрі бурі — мовчало, промовляючи тільки в снах.

Каладін глянув осторонь, знову перевіряючи, чи не видно Шаллан, проте хай що становила собою ця візія, а веденки в ній не було.

— Вона одна з них, чи не так? — спитав він. — Промениста лицарка чи принаймні Приборкувачка сплесків. Ось що відбулося під час битви з прірводемоном! Ось як вона пережила падіння! Ситуацію щоразу рятував не я — це все вона.

Прародитель бур загуркотів.

— Сил, — зронив Каладін, переводячи погляд назад на обличчя. Плато попереду зникло — залишилися тільки він і лице. Капітан мав поставити це запитання, нехай і болісне. Не міг не поставити. — Що я з нею зробив?

— ТИ ВБИВ ЇЇ.

Від голосу Прародителя бур усе заходило ходором. Чи радше… враження було таке, наче плато й Каладінове тіло, здригаючись, і творили той звук.

— Ні, — прошепотів охоронець. — Ні!

— ОДНОГО РАЗУ ТАК УЖЕ СТАЛОСЯ, — сказав Прародитель бур, і Каладін вловив у його тоні людську емоцію — гнів. — ЛЮДЯМ НЕ МОЖНА ДОВІРЯТИ, ДИТЯ ТАНАВАСТА. ТИ ВІДІБРАВ ЇЇ В МЕНЕ. МОЮ УЛЮБЛЕНКУ.

Його обличчя наче відступало, розпливаючись.

— Прошу, скажи: як мені це виправити?! Що я можу зробити?! — закричав Каладін.

— ЇЇ ЗЛАМАНО, Й ЦЬОГО НЕ ВИПРАВИТИ. ТИ ТАКИЙ САМИЙ, ЯК І ТВОЇ ПОПЕРЕДНИКИ, ЩО ВБИЛИ СТІЛЬКОХ ТИХ, КОГО Я ЛЮБЛЮ. ПРОЩАВАЙ, ДИТЯ ГОНОРА. ТИ БІЛЬШЕ НЕ КАТАТИМЕШСЯ НА МОЇХ ВІТРАХ.

— Ні, я…

Знову грянула буря, й Каладін повалився назад у нішу, охнувши від раптового нападу болю та холоду.

— Подих Келека! — вигукнула Шаллан. — Що це було?

— Що, бачили обличчя? — спитав капітан.

— Еге. Таке величезне… Я бачила зорі — міріади зірок — які тяглися до нескінченності…

— Це був Прародитель бур, — стомлено пояснив він.

Каладін сягнув рукою під себе, де зненацька зблиснуло сяйво. То була сфера, яку зронила Шаллан — вона вичахла й потьмяніла, а тепер її заряд поновився.

— Ну й дива, — шепнула художниця. — Я маю замалювати побачене.

— У таку зливу? Щасти вам, — відказав охоронець.

Немовби на підтвердження цих слів, їх обдало новою хвилею — водяним вихором, що крутився в проваллі й час від часу, з поривами вітру, залітав до них. Тож ті сиділи у воді, яка сягала кількох дюймів, зате цього разу не загрожувала потягти їх за собою.

— Бідні мої малюнки, — мовила Шаллан, захищеною рукою притискаючи до грудей портфеля, а вільною тримаючись за Каладіна — бо за що ж іще вона мала триматися? — Він водонепроникний, але…