Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

нічного жахіття, з якого вона от-от перелякано прокинеться, а тато їй заспіває. Як у дитинстві…

— «Самоцвітів кристали спалахнуть небувало — спи, моя ясочко».

Батько затих.

— «І під колискову ти дуже скоро заснеш, моя ясочко».

 

74. Долаючи бурю

 

А от над тобою рівновага ніколи була не владна. Ти тягнеш за собою хаос, наче схоплений за ногу труп, який волочиться по снігу. Прошу, дослухайся до мого прохання: залиш це місце й долучися до моєї обітниці невтручання.  

 

Каладін схопився за руку Шаллан.

Згори летіли валуни й, розколюючись від ударів об плато, рикошетили довкола уламками. Ревів ураган. Внизу, прибуваючи, вирувала вода. Каладін чіплявся за Шаллан, але їхні мокрі руки стали вислизати одна з одної.

Аж раптом — у несподіваному сплеску — її хват поміцнішав, і вона з неочікуваною для тендітної дівчини силою потягла капітана до себе. Відштовхнувшись неушкодженою ногою, той натужно здолав решту відстані й долучився до рятувальниці у її кам’яному сховищі.

Видовбана ніша заледве сягала трьох-чотирьох футів завглибшки й була навіть тіснішою, ніж розщілина, у якій вони допіру ховалися, — але виходила, на щастя, на захід. Тож хоча крижаний вітер, кружляючи, і обдавав їх водою, основний удар бурі приймало на себе плато.

Захеканий Каладін привалився до стінки сховища. Ушкоджена нога боліла, як не знати що. Шаллан притислася до капітана, зігріваючи, і той, обхопивши її руками, тримався за неї не менш міцно, ніж вона за нього. Так вони й сиділи, зсутулившись і притулившись до каменю ніші, верхня частина якої торкалася Каладінової голови.

Плато ходило ходором, здригаючись, мов перелякана людина. Видно було зовсім мало: непроглядну пітьму розколювали лише спалахи блискавок. А шум! Розкоти грому лунали наче самі собою — незалежно від залпів блискавок — а вода ревіла, мов розлючений звір. Спалахи вгорі виривали з темряви спінений, нуртівний і шалений потік, який нісся проваллям.

Геєно вогненна! Зливовий паводок впритул підступав до їхнього сховка — за лічені миті рівень води піднявся на добрих п’ятдесят футів. У каламутній дощівці було повно гілляччя, зламаної рослинності й вирваних із корінням ліан.

— А де сфера? — спитав Каладін, сидячи в темряві. — Та, якою ви собі присвічували?

— Була, та загула, — гукнула Шаллан, перекриваючи ревіння стихії. — Певне, зронила, ловлячи тебе за руку!

— Я не…

Він затнувся від страхітливого гуркоту грому, супроводжуваного засліпливим спалахом блискавки. Шаллан міцніше притулилася до охоронця, вчепившись пальцями в його плече. Яскраве світло залишило в Каладінових очах післяобраз.

Буря забирай! Він ладен був заприсягтися, що той післяобраз складався в обличчя — страхітливо перекошене та з роззявленим ротом. Наступний спалах мерехтливо освітив потік, і стало видно, що повз їхній сховок течією несло хтозна-скільки десятків трупів — людей упереміш із паршенді — чиї мертві очі (а в багатьох випадках лише порожні очниці) були звернені в небо.

Дощівка ринула сильніше й, перехлюпнувши до сховку, на кілька дюймів затопила підлогу. Мертва вода. А потім знову повисла темрява, як у підземній печері. Тільки Каладін, Шаллан і мерці.

— Це найпотойбічніша річ, яку я будь-коли бачила, — шепнула йому дівчина біля самого вуха.

— У бурю коїться багато дивного.

— З досвіду знаєш?

— Одного разу Садеас влаштував мені «суд» — вивісив під бурю, де я мав загинути, — пояснив Каладін.

Стихія мала здерти з нього шкіру, відділити плоть від кісток. Дощ, який пронизував, мов ніж, розпечені до білого блискавки.

І манісінька — теж біла — постать, чиї виставлені вперед рученята немовби веліли бурі розступитися перед ним. Крихітна й тендітна, хоч по-своєму не слабша за вітри.

«Сил… що я з тобою зробив?»

— Мені б почути цю історію, — зронила Шаллан.

— Колись розповім.

Їх знову захлеснуло водою, й вони — на мить ставши плавучими — немовби зненацька полегшали. Течія смикнула їх із несподіваною силою, наче прагнула потягти за собою. Шаллан звереснула, а Каладін панічно вчепився за камінь обабіч від себе. Потік відступив, але шум його плину не стишився. І вони знову забилися вглиб укриття.

Згори полилося світло — надто рівне як на спалахи блискавиць. На плато виднілося якесь сяйво — рухоме. За потоком води, що стікала згори, застуючи їхній прихисток суцільною пеленою, його було важко розгледіти. Але Каладін був ладен заприсягтися, що нагорі крокувала гігантська постать — осяйна й нелюдська — в супроводі іншої, небаченого вигляду та лискучої. Вони воістину «долали бурю» — крок за кроком — доки те сяйво не зникло з очей.

— Будь ласка, розкажи, — попросила Шаллан. — Я конче маю чути щось іще, крім цього.

Каладін здригнувся, але кивнув. Так, звук людського голосу — це допоможе.

— Усе почалося з того, що Амарам мене зрадив, — приглушено мовив він — так тихо, що дівчина, притиснувшись до нього, ледве чула. — І затаврував як раба, бо я знав, який він насправді: зажадавши Сколкозбройця, Амарам убив моїх людей. Та Зброя важила для нього більше, ніж власні солдати, більше, ніж честь…

І повів далі — про часи свого рабства й про спроби втекти. Про людей, які загинули, довірившись йому. Ця ще нікому не повідана історія так і рвалася з нього. Адже кому він мав її оповідати? Четвертому мосту, який великою мірою спізнав її на собі?

Розповів про невільницький фургон і про Твлаква (зачувши це ім’я Шаллан охнула — воно, певно, було їй знайоме). Про внутрішнє заніміння, про… порожнечу. Про те, як подумував накласти на себе руки, але ніяк не міг повірити, що самогубство варте зусиль.

А потім про Четвертий міст. Про Сил він не згадав — наразі це було занадто болісно — а перейшов до мостонавідних вилазок із їхнім жахіттям, до смертей і до рішення, яке ухвалив.

Їх омивали потоки дощу, які задувало в сховище, й Каладін був ладен заприсягтися, що звідкись лунає спів. Повз укриття проносилися якісь дивні спрени — червоні, фіолетові, схожі на блискавку. Чи не їх і бачила Сил?

Він очікував від Шаллан запитань, але та мовчки слухала, не поставивши жодного. Не докучала, розпитуючи про деталі, й не торохтіла, перебиваючи оповідь. Скидалося на те, що вона вміла слухати.

І Каладін — от дивина! — довів аж до кінця, до останньої мостонавідної вилазки й урятування великого князя Холіна. Виклав усе, що накипіло на серці. Про бій зі Сколкозбройним паршендійцем і про сутичку з Адоліном, який уперто не хотів відступити, і про те, як власноруч утримував війстя моста.

А коли закінчив, обоє помовчали, зігріваючи одне одного й задивившись на підсвічений блискавицями потік дощівки, який нісся майже на відстані витягнутої руки.

— А я вбила рідного батька, — прошепотіла Шаллан.

Охоронець глянув на дівчину й у спалаху блискавки — там, де вона поклала голову йому на груди, — побачив її зведені на нього очі з краплями вологи на повіках. Вони обвивали одне одного руками, й Каладін подумав, що останньою жінкою, яка ось так горнулася до нього, була Тара.

— Мій батько був