Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

шляхтичем — він сікався до мене, але з гонору. А ти… повзаєш у ногах і скімлиш, жаліючись.

Шаллан підійшла до батька.

— Тату?

І простягла йому вино.

— Він повергнений. Ти переміг.

— Я завжди хотів синів, — промовив той, — і породив аж чотирьох — а зосталися самі нікчеми! Боягуз, п’яниця та слабак… — Старий закліпав очима. — Один Геларан… Один лише Геларан…

— Тату? — повторила Шаллан. — Ось, візьми.

Той не відмовився і вихилив вино за одним духом.

Балат схопив свого меча й, так само стоячи на одному коліні, провів випад. Шаллан звереснула. Клинок, дивно дзвякнувши об щось металеве, схибив і, пройшовши впритул, тільки й того що пропоров на старому сюртук.

Порожній келих полетів додолу. Батько, охнувши, помацав бік, а Балат, відсмикнувши меча, нажахано дивився на старого знизу вверх.

Крові на батьковій долоні виявилось тільки трішки.

— І це все, на що ти здатен? — грізно запитав поранений. — П’ятнадцять років тренувань дали оцю пародію на випад?! — Він виставив убік руку із занесеним мечем. — Ану завдай удару! Ну ж бо! Атакуй!

Балат захлипав, і меч вислизнув із його п’ястка.

— Тю! — буркнув батько. — Ну й нікчема!

Жбурнувши меча на стіл на помості, він підійшов до каміна, де схопив залізну коцюбу, а відтак повернувся.

Та обрушив її на Балатове стегно.

— Батьку! — звиснула Шаллан, силкуючись стримати його руку.

Але той відштовхнув її і знову вгатив сина коцюбою по нозі.

Балат заверещав.

Дочка боляче вдарилася головою об підлогу й не бачила, а тільки чула те, що відбувалося далі. Крики. Глухе гупання коцюби. Шал бурі знадвору.

— Чому. — Гуп. — Ти. — Гуп. — Такий. — Гуп. — Недолугий. — Гуп. — Нікчема?

В очах Шаллан прояснилося. Батько засапано хекав. Його обличчя забризкала кров. На підлозі скімлив Балат. Ейліта хапалася за нареченого, ховаючи обличчя у його волоссі. А замість ноги той мав криваве місиво.

Вікім із Юшу так само стояли в дверній проймі коридору, на позір паралізовані жахом.

Батько глянув на Ейліту, і в його очах читався смертний вирок. Він заніс коцюбу для удару, але та вислизнула з п’ястка й брязнула об підлогу. Старий, наче не вірячи власним очам, глянув на руку, а відтак заточився й схопився за стіл, намагаючись устояти — але осів навколішки й завалився набік.

По крівлі барабанив дощ. Звук був такий, наче тисяча метушливих істот шукала, як пробратися в будинок.

Шаллан через силу звелася на ноги. Внутрішній холод. Тепер вона його впізнавала — так, пригадувала це відчуття з того дня, коли втратила матір.

— Перев’яжи Балатові рани, — промовила дівчина, підходячи до заплаканої Ейліти. — Можна його ж таки сорочкою.

Ейліта крізь сльози кивнула і тремтливими пальцями заходилася робити, що кажуть.

А Шаллан опустилася навколішки коло батька. Той лежав непорушно, і його мертві, але розплющені очі витріщалися в стелю.

— Що… що сталося? — спитав Вікім. Дівчина не зауважила, як вони з Юшу боязко ввійшли до зали і, обійшовши стола, підійшли до неї. «Старший» із двійнят зазирнув сестрі через плече. — Це все від того, що Балат ударив його в бік?..

Крізь батьків одяг Шаллан відчувала, що ранка в тому місці кривавила — але була й близько не така серйозна, щоб стати смертельною. Вона похитала головою.

— Кілька років тому ти віддав мені дещо, — сказала Шаллан. — В капшуку. Що довше його зберігаєш, то сильнішою стає отрута — так ти казав? От я й зберегла.

— Прародителю бур… — охнув Вікім і затиснув рота долонею. — Чорнотруйник? Ти…

— Підсипала йому у вино, — пояснила сестра. — Маліз лежить мертва при вході на кухню. Батько зайшов надто далеко.

— Ти вбила його, — промовив Вікім, витріщаючись на тіло старого. — Ти його вбила!

— Так, — змучено підтвердила Шаллан і пішла, заточуючись, до Балата — допомогти Ейліті накладати пов’язки.

Брат був притомний і стогнав від болю. Шаллан кивнула дівчині, щоб та принесла нареченому вина. Звісна річ, без отрути.

Батько був мертвий. Вона його вбила.

— Що це таке? — здивувався Юшу.

— Облиш! — гримнув на нього Вікім. — Буря забирай! Ти вже нишпориш у нього в кишенях?

Шаллан кинула погляд у той бік і побачила, як Юшу витягає з кишені батькового сюртука щось сріблясте. Воно лежало в трішечки підмоклому від крові чорному мішечку, лише частково прозираючи крізь проріху, яку залишив Балатів удар.

— Прародителю бур, — охнув Юшу, витягаючи знахідку. Пристрій містив кілька ланцюжків сріблястого металу, які сполучали три великі самоцвіти. Але тепер один із них тріснув і більше не сяяв. — Це те, що я думаю?

— Це Душезаклинач, — підтвердила сестра.

— Підведи мене, — попросив Балат, коли Ейліта принесла вино.

Та неохоче допомогла йому звестися в положення сидячи. Його нога… з ногою в нього було негаразд. Доведеться викликати йому лікаря.

Шаллан підвелася й, витерши скривавлені руки об сукню, взяла в Юшу Душезаклинач. У тому місці, куди влучив меч, не надто міцний метал розламався.

— Нічого не розумію, — сказав Юшу. — Це ж блюзнірство. Хіба ці пристрої — не королівська власність, якою мають користуватися тільки подвижники?

Шаллан провела великим пальцем по металу. Думати було несила. Від заціпеніння… шоку. Так — ось воно. В неї був шок.

«Я батьковбивця».

Аж раптом Вікім зойкнув і, зірвавшись на ноги, сахнувся.

— У нього смикнулась нога.

Сестра крутнулася до тіла, чиї пальці судомно посмикувались.

— Спустошувачі! — сказав Юшу й глянув у стелю, над якою шаліла стихія. — Вони в ньому, всередині. Це…

Шаллан опустилася навколішки коло тіла, чиї очі, ворухнувшись, зупинилися на ній.

— Отрути не вистачило, — шепнула вона. — Доза була замалою.

— Ох, буря! — видобув Вікім, припавши навколішки поруч неї. — Отрута його тільки паралізувала. Він живий і дихає. — Братові очі округлились. — І потроху отямлюється.

— Значить, треба докінчити розпочате, — відказала Шаллан — і глянула на братів.

Юшу з Вікімом сахнулися, хитаючи головами, а Балат був заледве при пам’яті.

Вона обернулася до батька, який дивився на неї. Очима той поводив уже легше, а його нога посмикувалась.

— Вибач, — шепнула донька, розстібаючи намисто в себе на шиї. — Дякую за все, що ти для мене зробив.

І, обвивши прикрасу довкола шиї старого, стала затягувати отриманий зашморг.

Батько пручався, і Шаллан скористалася виделкою, яка впала зі столу, щоб, запустивши її під намисто й прокручуючи, затягувати удавку дедалі сильніше.

— «Спи собі мирно в глибоких прірвах, де тебе огортає пітьма…» — зашепотіла вона колискову.

Шаллан промовляла ті слова крізь сльози — дитиною, коли донька лякалася, тато співав їй саме цю пісню. Бризки крові на його обличчі плямували їй руки.

— «Не на пелюшках, а де камінь і жах — спи, моя ясочко…»

Шаллан відчувала на собі батьків погляд. По шкірі бігали мурашки, але вона не ослаблювала зашморгу.

— «Налетять буревії, й тебе це зігріє, колиску гойдатимуть шквали…» — шепотіла дівчина.

І вимушено дивилася, як батькові очі вилазять з орбіт, а обличчя синіє. Його тіло здригалося, силкуючись звільнитися, а погляд безмовно таврував її як зрадницю.

Шаллан майже змогла повірити, що завивання бурі були частиною якогось