Теодор Драйзер - Американська трагедія

Та минув день чи два, і він переконався, що не все в цій Оселі смерті таке похмуре, як йому здалося спочатку; не все в ній є суцільним жахом — зовні принаймні. Справді, незважаючи на близькість смерті, що тяжіла над кожним мешканцем тюрми, тут жартували, сміялися, глузували, навіть грали, сперечалися на всі можливі теми від смерті до жінок і спорту, змагалися в різних відтінках людського дотепу чи його відчутності,— усе це відповідно до досить низького загального рівня розвитку.

Зразу ж після сніданку ті, хто не потрапляв у першу чергу на прогулянку, бралися звичайно до шашок чи карт. Це не означає, що гравці виходили з своїх камер і сідали вдвох за одну дошку чи здавали партнерам карти з однієї колоди: ні, просто тюремник давав кожному любителеві шашок дошку, але без фігур. У них не було потреби. Один з гравців оголошував перший хід: f2—e1. Усі горизонтальні ряди кліток позначалися цифрами, а вертикальні — буквами. Ходи відзначалися олівцем.

Другий гравець, відмітивши на своїй дошці хід противника і вивчивши, як він відбився на його становищі, в свою чергу оголошував: е7—f5. Якщо траплялися охочі взяти участь у грі на боці того чи іншого з гравців, кожному теж приносили дошку та олівець. І тоді можна було почути голос, скажемо, «Коротуна» Брістола, зацікавленого в перемозі «Голландця» Суїгхорта, який сидів через три камери від нього:

— Не раджу, Голландець. Почекай хвилинку, тут можна краще піти.

І гра тривала під крики, насмішки, регіт, суперечки з приводу кожного промаху чи успіху. Так само грали і в карти. Тут теж кожний партнер залишався замкненим у себе в камері, проте інтерес до гри від цього не зменшувався.

Та Клайд не любив карт і не мав задоволення від брутальних балачок, що тривали годинами. Крім Ніколсона, всі навколо вправлялися в непристойних і навіть образливих висловах, які різали його вуха. До Ніколсона його вабило. Через якийсь час йому стало здаватися, що близькість адвоката, дружні розмови з ним під час прогулянки, коли вони потрапляли в одну групу, допоможуть йому стерпіти все це. Ніколсон був найінтелігентнішим, найпристойнішим з усіх в’язнів тюрми. Всі інші дуже відрізнялися від нього: вони або похмуро мовчали, або, — що бувало частіше, — говорили один з одним, але їхні розмови здавалися Клайдові надто похмурими, грубими чи незрозумілими.

Минав другий тиждень його перебування в тюрмі, і завдяки Ніколсону він уже став почувати себе трохи твердіше, але ось настав день, призначений для страти Паскуале Кутроне, італійця з Брукліна, який убив рідного брата за те, що той намагався звести його дружину. Він був ув'язнений в одній з камер біля схрещення коридорів, і Клайд чув, що від страху його розум трохи помутився. В усякому разі, його ніколи не виводили на прогулянку разом з іншими. Але Клайд добере запам’ятав його обличчя, яке бачив, проходячи мимо, — жахливе, схудле обличчя, немовби розрізане натроє двома глибокими борознами — тюремними зморшками горя, — що проходили від очей до куточків рота.

Як і того вечора, коли Клайда було доставлено в тюрму, Паскуале враз почав молитися і молився, невгаваючи, день і ніч. Потім виявилося: його попередили, що він має померти на наступному тижні. Після цього він і почав повзати по камері рачки, цілувати підлогу і лизати ноги Христові на невеликому бронзовому розп’ятті. Кілька разів його відвідували брат і сестра, які недавно приїхали з Італії, і для побачення з ними його виводили в стару Оселю смерті. Але навколо шепотілися, що потьмарений розум Паскуале вже не може сприйняти ніякої родинної розради.

Цілий день і цілу ніч, крім цих годин побачення, він повзав уперед і назад і бурмотів молитви, і ті з ув’язнених, хто не міг заснути і читав, щоб згаяти час, повинні були безперестанку слухати його бурмотіння і постукування чоток, на яких він відлічував незчисленні «Отче наш» та «Ave Maria».

І так без кінця, без кінця-краю, хоч часом і лунав звідкілясь жалібний голос: «О господи, хоч би він поспав трохи!» І знову глухий стукіт земного поклону — і знову молитва, і так аж до передодня страти, коли Паскуале перевели в стару Оселю смерті, де, як Клайд довідався пізніше, відбувалися останні прощання, якщо було з ким прощатися. Крім того, засудженому надавалося кілька годин спокою і самотини, щоб він міг приготувати свою душу до побачення з творцем.

Але страхітливий стан заволодів цієї ночі усіма мешканцями останньої Оселі. Майже ніхто не доторкнувся до вечері, про що доводили віднесені підноси. В камерах панувала тиша, дехто молився напівголосно, знаючи, що і йому в недалекому майбутньому судилося те саме. Потім з одним італійцем, засудженим за вбивство сторожа в банку, стався нервовий припадок: він почав волати, поламав свій стілець і стіл об прутки грат, на клапті подер простирало на ліжку і навіть намагався задушити себе, але його зв’язали і понесли в інше відділення тюрми, де лікар мав установити його осудність.

Інші під час цієї метушні бігали туди й назад по своїх камерах і твердили молитви; дехто кликав тюремників, вимагаючи, щоб було наведено порядок. А Клайд, який ніколи ще не переживав і не уявляв собі нічого схожого, невгамовно тремтів від страху та огиди. Усю цю ніч, останню ніч життя Паскуале Кутроне, він лежав на своєму ліжку, відганяючи кошмари. Ось вона яка тут смерть: люди кричать, моляться, божеволіють, але страшна процедура, незважаючи ні на що, відбувається своїм звичаєм. О десятій годині, щоб заспокоїти тих, хто ще залишався жити, принесли холодну закуску, але ніхто не став їсти, крім китайця напроти Клайда.

А на світанку другого дня, точно о четвертій, тюремні служителі, виконуючи свій жахливий обов’язок, безшумно з’явилися в центральному коридорі і затягнули важкі зелені завіси перед гратами камер, щоб ніхто не побачив, як сумна процесія пройде з старої Оселі смерті в кімнату страти. Але це не допомогло: Клайд і всі інші в'язні прокинулися від першого ж звуку.

Ось вона, страта! Година смерті пробила. Це був сигнал. Ті з ув'язнених, яких страх, чи каяття, чи природжене релігійне почуття спонукали шукати захисту і розради у вірі, стояли навколішки і молилися. Інші просто ходили по камері, бурмотіли щось про себе. А хтось скрикував раз у раз, не справившись з гарячковим приступом жаху.

Клайд же немовби отупів і онімів. Навіть думки в нього завмерли. Зараз там, у тій кімнаті, уб’ють людину. Стілець, цей стілець,