Теодор Драйзер - Американська трагедія

який від першого дня стояв перед ним невідчепним кошмаром, він тут, Зовсім близько. Та адже і мати, і Джефсон казали, що його строк настане дуже нескоро, якщо тільки… якщо взагалі настане… якщо… якщо…

Нові звуки. Чиїсь кроки вперед і назад коридором. Десь далеко грюкнули двері камери. А це відчиняються двері старої Оселі,— цілком ясно, бо тепер чути голос, голоси… поки що у вигляді невиразного гулу. От іще голос, чіткіший, наче хтось читає молитву. Зловісне човгання підошов — процесія іде коридором.

— Боже, змилуйся над нами! Ісусе, змилуйся!

— Маріє! Преблага мати Маріє! Мати милосердна, молися за мене! Ангел-хранителю, молися за мене!

— Свята Маріє, молися за мене! Святий Йосипе, молися за мене! Святий Амвросію, молися за мене! Усі святі і ангели, моліться за мене!

— Святий Михаиле, молися за мене! Ангел-хранителю, молися за мене!

То був голос священика, який супроводжував засудженого на смерть і напучував його святими словами. А той, казали, давно не при своєму розумі. Та адже ось і його голос теж чути. Так, його. Клайд упізнав цей голос. Останнім часом він досить часто чув його. Ось зараз відчиняться ті, другі двері. Він загляне туди — чоловім, засуджений померти, — так скоро, так скоро… побачить… усе побачить… цей шолом… ці ремені. О, Клайд уже добре знає, які вони на вигляд, хоч йому, може, ніколи не доведеться надіти їх… може…

— Прощай, Кутроне! — хрипкий, зривистий голос з якоїсь камери недалеко. Клайд не міг визначити, з якої саме. — Щасливої дороги у кращий світ!

І зразу інші голоси підхопили:

— Прощай, Кутроне! Бережи тебе господь, ХОЧ ти не розмовляєш по-англійському.

Процесія пройшла. Грюкнули ті двері. Ось він уже там. Зараз його, напевно, прив'язують ременями. Запитують, чи не хоче він сказати ще що-небудь, — він, який не при своєму розумі. Тепер, напевно, ремені вже закріпили. Наділи шолом. Ще мить, ще одна мить, і…

Тут, — хоч Клайд у цей момент не помітив чи не зрозумів, — усі лампочки в камерах, у коридорах, по всій тюрмі враз мигнули, — через чиюсь дурість чи недоумство електричний стілець діставав струм від тієї ж мережі, що й освітлення. І одразу ж хтось відізвався:

— Ось воно. Готово. Капут хлопцеві.

І хтось інший:

— Так, зіграв у ящик, бідолаха.

А через хвилину лампочки мигнули знову, і через півхвилини ще раз, третій.

— Так. Ну, от і кінець.

— Так. Тепер він уже бачить, що там, на тому світі, робиться.

І потім тиша — замогильне мовчання. І тільки зрідка чути, як хтось шепоче молитву. Але Клайда б'є якийсь страшний, моторошний дрож. Він не сміє навіть думати, не те що плакати. Виходить, ось як це буває… Затягують зелені завіси. А потім… потім… Паскуале немає більше. Тричі мигнуло світло. Це коли пропускали струм, ясно. Як він молився всі ці ночі! Як стогнав! Скільки бив земних поклонів! І адже тільки хвилину тому він ще був живий — ішов он там, коридором. А зараз помер. А коли-небудь і він… він сам… хіба можна поручитися, що цього не буде? Хіба можна?

Він лежав ницьма, уткнувшись обличчям у подушку, і весь тремтів. Пройшли тюремники і відтягли зелені завіси — так спокійно, такими впевненими, жвавими порухами, неначе б у світі зовсім не було смерті. Потім він почув розмову в коридорі; зверталися не до нього— він надто осторонь тримався до цього часу, а до когось з його сусідів.

Бідолашний Паску але! Треба б взагалі скасувати смертну кару. Начальник тюрми так вважає. І вони теж. Начальник навіть подав клопотання про скасування страти.

Але Кутроне, Кутроне! Як він молився! А тепер його вже немає. Камера його порожня, і скоро в неї ув'язнять іншого, а рано чи пізно і його не стане. І тут, у цій камері, теж був інший… багато інших… таких самих, як і він, як Кутроне… і вони лежали на цій самій койці. Він підвівся, пересів на стілець. Але той… ті… теж сиділи на цьому стільці. Він схопився — і знову кинувся на койку. Боже мій! Боже мій! Боже мій! — повторював він про себе, і відразу пригадав того ув’язненого, який налякав його в перший раз. Він ще тут. Але незабаром і його не стане. І так буде з усіма… можливо, і з ним, якщо тільки… якщо тільки…

Це була перша страта при Клайді.

РОЗДІЛ XXXI

Тимчасом здоров'я Ейси поправлялося погано, і минуло аж чотири місяці, поки він зміцнів настільки, що міг хоч би сидіти на ліжку, і м-с Гріфітс дістала можливість ізнову подумати про свої виступи. Але за цей час інтерес у публіки до неї і до долі її сина значно підупав. У Денвері не знайшлося газети, яка вважала б вигідним для себе фінансувати її поїздку. Щождо жителів того району, де вчинився злочин, вони, правда, ще досить добре пам'ятали всю справу і до самої м-с Гріфітс ставилися співчутливо, але на сина її дивилися, як на злочинця, що дістав кару по заслузі, і через те вважали, що апеляцію взагалі нема чого подавати, а якщо її буде подано, то на неї мусять відповісти відмовою. Ото ще ці злочинці з своїми безконечними апеляціями!

А в оселі Клайда страта проходила за стратою, але кожного разу він з жахом переконувався, що до таких речей не звикають. Було страчено наймита Маурера за вбивство хазяїна, офіцера Райордан за вбивство дружини, — і яким бравим воякою він здавався ще за хвилину до смерті! Далі в тому місяці настала черга китайцю, в якого чомусь усе це особливо затягнулося (пішов він на смерть, нікому нічого не сказавши на прощання, хоч відомо було, що кілька слів по-англійському він знає). Потім пішов Леррі Донех'ю, солдат експедиційної армії; цей хоробро крикнув перед тим, як двері зачинилися за ним:

— Прощайте, хлопці! Бажаю щастя!

А далі… о, це було найжахливіше, найтяжче для Клайда, — здавалося навіть, що після цього у нього невистачить сил тягнути далі гнітючу лямку тюремного існування, — настала черга Міллера Ніколсона. За ці п'ять місяців вони так звикли гуляти разом, розмовляти, іноді переговорюватися, сидячи в своїх камерах, і Ніколсон радив йому, які книги читати, і дав одну дуже цінну вказівку на випадок перегляду справи і повторного суду, а саме: всіма засобами протестувати проти прилюдного оголошення листів Роберти на тій підставі, що сила їх емоціонального впливу на будь-який склад присяжних перешкоджає тверезій і неупередженій оцінці фактів, про які в них мовиться, і