Теодор Драйзер - Американська трагедія

їхати до чоловіка. Становище Клайда тепер не таке вже погане, бо має минути не менше десяти місяців, чи навіть рік, поки апеляційна інстанція запросить необхідні матеріали і документи. І безперечно, до рішення мине ще рік. За цей час вона, мабуть, ще встигне забрати решту грошей на витрати, пов'язані з апеляцією. А якщо це нгавіть і не удасться — ну, все одно, нехай вона не турбується. М-р Белнеп і м-р Джефсон (що бачать, як вона замучилася і настраждалася) стоятимуть на варті інтересів її сина. Вони подадуть апеляційну ска)ргу, підготують матеріали для оборони і взагалі зроблять усе необхідне для того, щоб забезпечити своєчасний і неупереджений розгляд справи.

Таким чином, головний тягар упав з її душі, і, побувавши ще двічі у Клайда, якого вона запевнила, що повернеться дуже скоро, — як тільки Ейса видужає і можна буде знайти кошти на нову поїздку, — вона вирушила в Денвер, де відразу ж переконалася, що навіть з її приїздом про швидке видужання старого не може бути й мови.

А Клайд залишився коротати час, роздумуючи і намагаючись якось пристосуватися до існування в цьому духовному пеклі, що над ним, немовби над Дантовим пеклом, можна було написати: «Облиш надію кожен, хто ввійде сюди».

Ця безпросвітність. Цей тупий, але нестерпний утиск. Жах і відчай, що повсякчасно, невідривно охоплює всіх — сміливців і боягузів, тих, хто схильний до бравади і хто поринув у цілковиту байдужість (були навіть і такі), — всіх, хто змушений ще думати і чекати. Бо, через умови цієї жорстокості і тяжкої тюремної обстановки, він перебував у повсякчасних, якщо не фізичних, то психічних взаєминах з двадцятьма іншими засудженими різних темпераментів і національностей, і кожний з них, так само як і він, не устояв перед якою-небудь пристрастю чи слабкістю своєї вдачі або згубним збігом обставин. І заключним актом драми стало вбивство, що дало вихід надмірному напруженню душевних і фізичних сил; а потім, переживши спіймання та арешт і пройшовши через жахливі етапи безуспішних спроб юридичного і морального самозахисту, — що так добре знайомі і Клайдові,— всі вони опинились тут, замкнені, замуровані в одній з двадцяти двох залізних кліток, сподіваючись — чого? О, вони добре знали — чого, добре знав і він. Які страшні напади шаленства, відчаю, молитовного екстазу доводилося тут чути і спостерігати! А іноді — лайка, брутальні і непристойні жарти, довгі розповіді на повний голос, похітливий сміх чи зітхання і стогін у ті пізні години, коли повинен був настати відпочинок для тіла і для стомленої душі.

Наприкінці довгого центрального коридора було подвір’ячко для прогулянок, і туди двічі на день, між десятою і п’ятою годиною, виводили на кілька хвилин ув’язнених групами по п’ять-шість чоловік розім’яти ноги, подихати повітрям, виконати кілька гімнастичних вправ та навіть побігати і пострибати, якщо в кого-небудь було до цього бажання. Але все це під невсипущим наглядом охорони, досить численної, щоб приборкати їх на випадок спроби бунту. Сюди ж, з другого дня його перебування в тюрмі, почали виводити і Клайда, щоразу з іншою групою. Та спершу він був твердо переконаний, що ніколи не братиме участі в жалюгідних розвагах, які, незважаючи на атмосферу приреченності, що панувала навколо, очевидно, задовольняли інших в’язнів.

Два чорнооких похмурих італійці: один зарізав дівчину, яка не захотіла вийти за ньюго заміж; другий пограбував і вбив свого тестя, бо йому і його дружині не давали спокою гроші старого, а потім намагався спалити його труп. Потім велетень Леррі Донех’ю з квадратною головою, з квадратними плечима, з величезними руками й ногами, колишній солдат експедиційного війська, який, втративши посаду сторожа на одній із бруклінських фабрик, підстеріг уночі і вбив директора, який звільнив його, але при цьому мав необережність загубити на місці злочину військову медаль, і по ній його потім пізнали і зловили. Все це Клайд довідався від тюремників, які вартували коло нього попарно, змінюючись через кожні вісім годин; до ув’язнених вони ставилися дивно байдуже, але загалом досить поблажливо. Був там ще поліцейський офіцер Райордан з Рочестера; він убив дружину за те, що вона хотіла покинути його, а тепер і сам мав померти. І Томас Маурер, той самий «фермер», стогони якого Клайд чув першого вечора, — насправді це був наймит з ферми, що заколов свого хазяїна вилами: до страти йому залишилося всього кілька днів, — так сказали Клайдові,— і на прогулянці він усе ходив і ходив попід самою стіною, похнюпивши голову, заклавши руки за спину, сильний незграбний чоловік років тридцяти, на вигляд такий затурканий і загнаний, що його важко було уявити собі в ролі мучителя і вбивці. Клайд дивився на нього і думав: невже він і справді винуватий?

Далі — Міллер Ніколсон, адвокат з Буффало, років сорока, високий, стрункий, — зовні він вигідно відрізнявся від усіх інших — витончений інтелігент, так само мало схожий на убивцю, як і Клайд, і проте він був засуджений за те, що отруїв багатого старика і потім намагався заволодіти його майном. Дивлячись на нього, Клайд ніяк не міг би подумати, що він учинив такий страшний злочин.

Це був ввічливий, люб'язний чоловік, який першого ранку, помітивши Клайда, підійшов до нього і спитав: — Страшно? — таким ласкавим, співчутливим тоном, що Клайд не міг не відчути цього, хоч від жаху зовсім заціпенів, боявся навіть ворушитися, навіть думати.

Підкоряючись цьому почуттю жаху, усвідомленню, що він загинув, Клайд відповів:

— Так, ніби страшно.

І одразу сам здивувався з свого принизливого признання, і саме через те, що в цій людині було щось підбадьорливе, пошкодував за своїми словами.

— Адже ваше прізвище — Гріфітс?

— Так.

— А моє — Ніколсон. Не бійтеся. Скоро звикнете.

Він усміхнувся блідою ласкавою посмішкою. Але в очах у нього посмішки не було.

— Та ні, не так уже мені страшно, — заперечив Клайд, намагаючись згладити враження від своєї першої, надто поквапної відповіді.

— Ну, тим краще. Не вішайте носа. Нам не можна розпускатися, бо інакше тут зовсім збожеволієш. Краще намагайтесь якнайбільше наковтатися свіжого повітря. Походіть швидким кроком. Побачите, як це допомагає.

Він відійшов на кілька кроків і почав виконувати різні гімнастичні вправи для рук, а Клайд, усе ще не оволодівши собою, залишився стояти на тому ж місці, повторюючи мало не вголос: «Нам не можна розпускатися, бо інакше тут зовсім збожеволієш». Справедливі слова, — хіба не відчув він цього в першу свою ніч у тюрмі? Саме так— збожеволієш. Або замучить на смерть повсякчасне споглядання чужих трагедій, їхня страшна, руйнуюча сила. Та чи