Маріо Варгас Льоса - Поклик племені, Маріо Варгас Льоса

катастрофа, але також перекручення і глибоке спотворення істини; остання перестає бути чимось незалежним, наслідком наукового чи інтелектуального дослідження, а стає сфабрикованою істиною — у більшості випадків брехнею, виданою за правду через політичні мотиви тих, хто контролює владу, — розповсюдженою державними відомствами, чимось, що просочує всі дисципліни, включно з такими абстрактними, як математика чи метафізика. На цю тему Гаєк має безапеляційне судження: «У будь-якому суспільстві свобода думки, ймовірно, матиме конкретне значення лише для незначної меншості. Та це не означає, що хтось має компетенцію чи повноваження добирати тих, за ким збережено цю свободу. І, звісно, це не дає жодній групі людей підстав претендувати на право визначати, що люди повинні думати і в що вірити» (с. 203).

«Конституція свободи»

Найважливішу книжку Гаєка, «Конституцію свободи» (1960), до якої варто додати три томи «Права, законодавства і свободи» (1973-1979 рр.), бо вони є чимось на кшталт її доповнення, читати нелегко. Гаєк як есеїст — скрупульозний та переконливий, однак його інтелектуальному генію бракувало грації та елегантності викладу, який є важким і дещо штивним; іноді, як-от у цьому надзвичайному трактаті, він плутався в своїх поясненнях, що утруднює розуміння його ідей. (Однією з причин цього, поза сумнівом, є те, що його рідною мовою була німецька, а багато його книжок, як і «Конституція свободи», написані англійською). Його доводи часто перериваються громіздкими примітками, через які губиться нитка основного дискурсу. Економічна культура Гаєка, напрочуд солідна, часто змушує його впадати в таку крайню ученість, де загальні ідеї губляться в дрібницях, як це часто буває з великими ерудитами. Та попри все ця книжка є шедевром, однією з інтелектуальних опор ХХ століття, конче потрібною для розуміння культури свободи.

Напруження, якого вимагало написання цієї книжки було, либонь, величезним; настільки, що після її завершення накопичена втома, а також, поза сумнівом, стрес, який він пережив, покинувши курити, ввергли його в депресію, яка триватиме близько року (1960-1961); згодом він жартома казатиме, що пробував вийти з цього душевного стану, почавши курити люльку. Однак вдалось йому це лише згодом, коли він навчився заміняти цигарку нюхальним тютюном.

«Конституція свободи» за початковим задумом її автора мала бути дослідженням появи свободи — початку цивілізації — в житті Заходу і того, як ця свобода поступово зміцнювалася через традиції, звичаї і закони, доки нею не просякли всі сфери суспільного життя: економіка, політика, культура, релігія, родина, робота, суверенний індивід, приватне і публічне. Звісно, книжка також і про це. Однак виявилося, що вона передусім про те, що викладено в її другій частині, що має назву «Freedom in the Welfare State»: як зменшилась ця свобода і зросло державне втручання в наш час із виникненням держави-благодійниці. Гаєк майже завжди наводить приклади із життя Великої Британії, хоча часто посилається також на Німеччину і Сполучені Штати. Книжка, опираючись на численні документи і солідні доводи, ретельно досліджує, як відповідальність індивіда було відчужено все більшим етатизмом і колективізмом, що скоротило його простір свободи і збільшило можливості держави приймати рішення щодо питань, які за самою своєю суттю стосуються особистого життя. Таке «одержавлення» у вільних країнах здійснюється дискретно, іноді непомітно і часто — зі згоди індивідів, в яких відчужують ці простори особистої свободи, котрі вважають оті «згубні для свободи» заходи корисними чи виправданими з погляду моралі. Гаєк ретельно аналізує всі сфери, де в сучасному житті відбувається це поступове одержавлення: у тому, що стосується роботи, охорони здоров’я, монетарної політики, освіти, житла, сільського господарства тощо.

Соціальне забезпечення і медичне страхування, — послуги, які свого часу були приватними, а зараз у всьому світі щораз більше стають державними пільгами, — типовий доказ того, що найкращі наміри іноді створюють проблеми, вирішити які неможливо: наприклад, фінансування цих послуг часто є недоступним для самих цих урядів. А подекуди такі заходи, як прогресивний податок — progressive taxation, — який впроваджується з наміром виправити надмірну нерівність і стимулювати рівність можливостей, дають цілком протилежні наслідки, притлумлюючи інвестиції і ділову креативність, знищуючи конкуренцію і відчиняючи двері контролю в економічному житті, який збіднює державу і ввергає її етатичний летаргійний стан.

У ще в одному з найбільш прозорливих і блискучих розділів цієї книжки, XXI, який називається «The Monetary Framework», Гаєк торкається теми негативних явищ інфляції та дефляції (перше є шкідливішим, ніж друге) і наявних у держави обмежених у вільному суспільстві можливостей боротися з ними через центральний банк. Він пояснює, що ті, хто, наприклад, пропонують інфляційну політику, стверджуючи, що з її допомогою можна добитися повної зайнятості, майже завжди є тими, хто хоче більшого контролю держави над економічним життям: «Ті, хто хотів би зберегти свободу, мусять однак визнати, що інфляція, ймовірно, є найважливішим окремим фактором у тому порочному колі, в якому певні дії уряду тягнуть за собою необхідність більшого державного контролю»[47].

У «Конституції свободи» Гаєк пояснює і обстоює нерівність, спростовуючи давнє демократичне переконання у тому, що «всі люди народжуються рівними». Це аж ніяк не означає, що він пропонує дискримінувати людей: навпаки, він категорично наполягає на необхідності того, аби всі люди «були рівними перед законом». Але, на думку Гаєка, саме ця «рівність перед законом» спричиняє появу тих відмінностей між людьми, які виникають через неоднакові в них талант, амбіції, працездатність, винахідливість, уяву, професійну підготовку тощо. Усі ці відмінності у вільному суспільстві означають різну участь у виробництві і прибутках, що їх забезпечує суспільству індивідуальна праця. Якщо різний рівень доходу відповідає цьому нерівному внеску у виробництво, це ніяк не порушує принцип рівності перед законом, а лише винагороджує у безсторонній і справедливий спосіб різні внески.

З іншого боку, нерівність, яка виникає із цієї системи, є важливим стимулом для суспільства в цілому й окремих індивідів, позаяк встановлює певні еталони чи рекорди, з якими можна змагатися, перевершуючи самого себе.

Гаєк говорить про країни, що розвиваються, і додає: на їхнє щастя, західні держави завдяки своїй системі добились успіху й прогресу, тож тепер у них є взірець для наслідування, а ще країни першого світу можуть допомогти їм у їхній боротьбі за прогрес. Було б значно гірше, якби прогрес Заходу був обмежений і зійшов нанівець через розподільчу і зрівняльну справедливість, яка б гальмувала його економічний розвиток, змушуючи розподіляти своє багатство. Розподілення поміж бідними не приносить багатства нікому, а лише сприяє повсюдному поширенню бідності. Свобода, каже Гаєк, є невіддільною від деякої нерівності. І варто уточнити, що для того, аби вона була етично прийнятною, ця нерівність мусила б лише відображати ту неоднаковість докладених талантів і зусиль і в жодному разі