Мері Рейн - Хочеш я буду твоєю?, Мері Рейн

Глава 18

Допивши свою каву, я попрямувала до робочого місця. 

На почті вже було моє завдання. Працювала я не віддаючи звіт своїм діям. Голову все не покидали думки про слова Олени. 

Одна моя половина відмовлялася вірити в сказане. Вона навмисне мене провокує, адже так? 

А інше говорила протилежне. Для чого їй це робити, хіба я така близька з Мирославом, щоб ревнувати його? Вона точно говорить правду.

Але тоді для чого мною це передавати, могла сама сказати. Якщо вони такі близькі, то наступної ночі сама б сказала, що задоволена попередньою.

– Катю, йдемо пообідаємо? – запитала подруга. 

– А, що? – стряхнувши головою, я відганяю дурні думки. Чому мене це взагалі бентежить? Потрібно не відволікатися від роботи.  

– Обідати йдеш? – знову повторила. – Де ти літаєш? 

– Ні-ні, не хочу

– Як знаєш, – знизивши плечима, Маша пішла. 

А я продовжила працювати, вже без цих думок. 

Мені просто потрібно уникати Мирослава. Всіма силами уникати.

Коли день підійшов до кінця, моя робота вже була надіслана начальнику на почту. 

Не можу сказати, що я була нею задоволена, але вона не виглядала такою вже погано.

Але схоже Мирославу вона все ж не сподобалась, бо вже за 2 хвилини, мені на почту прийшла повідомлення. 

"Зайди до мене" 

Ну все, ось і до уникалася.

– Викликали? – піднявшись на потрібний поверх, запитала.

– Викликав, сідай, – кивнув головою чоловік. 

Мої руки трохи тремтіли, не зрозуміло чому.

– Ви щось хотіли? – не витримавши тиші, все ж запитала. 

– Так, – чоловік нарешті підняв голову від бумаг, але краще б цього не робив. 

Коли наші очі зустрілися, я відразу відвела свої, а мої щоки залилися рум'янцем, як підліток, їй богу. 

– Мені не подобається ваша робота, – продовжив чоловік. 

Знову? Боже, коли я ступила не туди? 

– Що саме вас не влаштовує? – я не стала приховувати роздратування в голосі. 

– Ось наприклад.. – і він почав вказувати на мої помилки, як викладач в університеті. 

– Це все? – моєму роздратуванню вже не було меж, що йому завжди щось не подобається.

– Думаю так, зможеш переробити завтра. 

– О, дякую, що дозволили.

Я розумію, що він мій бос і має право ось так вказувати на мої помилки, але чому це так мене злить? Адже, хіба я роблю настільки багато помилок? 

– Я вже хотіла тут сідати, – продовжила.

Мирослав весь цей час, прискіпливо мене оглядав. 

– До побачення, Катю.

– До побачення, Мирослав Антонович. 

Я вже розвернулася щоб вийти, але тут..

– Ох, точно, ледь не забула, – почала я, – Оленка просила передати, що вона дуже задоволена ніччю з вами. 

Після цих слів, я буквально вилетіла з його кабінету.

Чомусь в роті застрягла гіркота, а очі наповнилися солоною рідиною. 

 

Друзі, будь ласка, відгукуйтесь.

 Мені важливо знати, чи подобається вам=))

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно