Стефанія Лін - Завоюй мене, Стефанія Лін

Глава 14

Всередині роздирає провина. Не я цей поцілунок ініціювала. Не я торкнулася його губ. Не я шкіру в попіл перетворила. Він. Все він. Та винною почуваюся тільки я. Брехухою стаю. Тією, хто не зізнається Маріану у цьому. Не покаже, що тоді відчувалося. Тому що….боїться правді очі дивитися. Боїться, що погляд сирени впливає сильніше, ніж хотілося б… Може перемогти тепло і затишок. 

Марк відсторонюється. Повільно руки забирає й встає з диванчика. Мовчання йде в розріз з тим, що на душі. Але, можливо, то лише я відчуваю щось подібне? Данте спокійно повертається на місце, сідає за стіл й продовжує щось активно клацати у ноутбуці. Лише вигин спини змінюється. Вона удвічі напруженіша, ніж до…

Тремчу уся.  Психую, адже ручка не слухає наказу розгубленого тіла. А воно не просто розгублене, воно вбите. Морально знищене. Зруйноване, з відбитком гарячих губ на моїх. 

Непомітно проводжу подушечками пальців по шкірі. Прошу себе не заплющувати очей, не відтворювати того, що сталося. Благаю навіть. Данте руйнує. Попереджав, що розтопче, та чомусь уламки утворює він, не я. І топче теж він.

Пишу нашвидкуруч звіт. Не можу тут бути. Не можу не думати. Не хочу залишатися у цьому кабінеті. Поруч з ним. Втекти хочу. Заховатися. Тож кидаю аркуш паперу Марку на стіл. Іншу частину зарплати не беру, вилітаю у коридор, на ходу накидаю куртку. Відчувала — буря буде, проте вважала, що за межами стін. 

Олег не встигає і слова сказати, коли мчу повз нього. Мене всю трусить. Набираю Настю, але вона відповідає, що на роботі, потім передзвонить. Тому вимикаю звук, ігнорую повідомлення від Маріана, й просто мчу. Це місто вивчене з дитинства. Навіть нові будівлі Данте не заважають орієнтуватися у вуличках, їх сплетіннях та несподіваних стежках. 

Дощ починається, коли перетинаю межу між полем та лісом. Входжу під чорні крони дерев і лише тоді зупиняюся. Притуляюся до стовбура. Обіймаю його. Мені так погано, що словами не передати. Я досі відчуваю поцілунок. Він отрутою проникає всюди, шматує тіло, душу патрає, вивертає її. А потім очима сирени добиває. 

Чому? За що? Так, я спрагла до любові. Я людина, котра так мало її бачила, відчувала. Я хочу тепла. Хочу затишку. Потребую кохання й дотиків. Тому що єдиний досвід, який колись мала, був фатальним. Він зіпсував життя. Зламав мене. Кожну мою думку вивернув назовні. Кожний погляд від хлопця перетворювався на катування. Я сприймала усе з жахом, поки в очі Маріана не поглянула. Поки не відчула як це — подобатися комусь. Маріан обдарував власною симпатією. Показав, що я дівчина. Дав зрозуміти, що я важлива, адже справді рятував неодноразово.  А я, як губка, все втягую у себе. Тоді, у комплексі Марка,  я була готова перетнути межу, котру створила одна страшна ніч. Саме завдяки зведеному брату Данте я змогла відкритися, тому що хотіла, щоб Маріан був тим, хто стане по-справжньому першим. Хотіла забути те, що зруйнувало маленьку дівчинку. Бажала стерти спогади. Вирвати їх з пам'яті, адже тільки так можна удавати, що Марк не правий, що насправді я не маю ніяких темних секретів. 

А сьогодні цей чоловік зробив те, чого не очікувала. Не від нього. Можна Марка назвати ким завгодно, але точно не мисливцем за жіночими спідницями чи юними дівчатами. Цей чоловік, якщо і був помічений у стосунках, то з жінками власного віку. Я точно знаю, адже неодноразово вивчала інформацію про власного ворога. 

…навіщо ж поцілував? Для чого? Спершу сказав, що його брат не має права дарувати таку любов, а потім затаврував. Він має? Йому можна? Чому? І що з любов'ю не так? Не вірю, що це особисте бажання Марка, бо я симпатична йому. Не вірю, і все. Не видно в зелено-синіх очах симпатії чи чогось схожого на неї. Та і, хіба колись сирени вміли кохати? Ці жінки лише змушували шаленіти, як от я, від Марка. Перетворювали жертв на маріонеток, а потім знищували, як справжні хижаки, ким вони й були. Пан Марк Данте точно був би їх нащадком, якби вони не міфом були. 

Дощ дріботить по деревах. Просочується крізь рідке листя й заливає мене водою. Байдуже. Яка різниця, якщо тільки що старший брат хлопця, який мені подобається, все зруйнував? Моє життя навіть не встигло початися. Я не насолодилася хорошим. Не відчула, як це, постійно відчувати підтримку, бачити очі, від яких тепло на душі стає. Не посмакувала. Поцілунок Марка стер це. Розбив мене, а потім розіб'є і Маріана. 

Можна було б сподіватися на те, що хлопець не дізнається. Та я надто добре знаю себе. Не вийде в очі йому дивитися, а про поцілунок не думати. Не зможу стояти в його обіймах, а сама відганяти емоції, котрими втопив Данте.

Вібрація телефону повертає у реальність. На екрані ім'я Маріана. Тіло починає колотити від страху. Від усвідомлення — кінець, який не встигає стати початком. 

— Так, — швидко відповідаю, аби не скинути дзвінок, не піддатися паніці. 

— Де ти? — питання трішки збиває з пантелику. 

— В лісі. 

Маріан мовчить. Я напружено дихаю, намагаючись не видати нервування. Серце робить переверти у душі. 

— Ти написала, Олег везе тебе до Марка. Що сталося? — нарешті лунає. 

Голос Маріана напружений. Мозок просить язик не рухатися. Благає змовчати. Не зізнаватися у тому, що зараз поставить крапку там, де я хотіла кому. 

— Твій брат поцілував мене. — наївність виховання та бажання бути чесною, ось що керує мною. І руйнує. Я сама ламаю власне життя. Прямо зараз, стоячи у лісі, неподалік Старого Озера, де вперше і побачила хлопця. 

Брат Марка мовчить. Та навіть крізь кілометри між нами відчуваю напругу. На тому боці слухавки іскрить. 

— Я заїду до нього, — каже тихо. Надто тихо. Настільки, що від п'ят паніка здіймається до самої горлянки. — Не мокни, Бріно. Почекай мене у крамниці, будь ласка. Я приїду. Скоро. 

Маріан кладе слухавку. Гудки криком відчаю лунають під мелодію дощу. Тремчу. Паніка сильна емоція. Вона легко бере під контроль усю тебе, і скільки б ти не протистояла, вона завжди повертається. Топить тебе. Давить. Б'є у серце та сонячне сплетіння. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍