Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

накресливши ймення моє на червоному воску,

[30]   Відьма ввігнала мені шпильку в печінку саму?

Від наговору й жита обертаються в трави безплідні,

   Пересихають до дна врочені води джерел,

Падає жолудь з дубів, з лози виноградної — грона,

   Дерево, хоч не трясеш, ронить незрілі плоди.

То чи не здатна лиха ворожба підкосити й людину?..

   Видно, й мені через те сили не стало в ту ніч.

Сором іще долучивсь, не був він підмогою в ділі —

   В ньому безсилля мого — друга причина була.

А якій вроді я приглядавсь, як горнувся до неї —

[40]   Так-от сорочку хіба чує все тіло її.

Нестор{122} би став юнаком, коли б того тіла торкнувся,

   Гніт незчисленних років скинув би з себе Тіфон…

Доля всміхалась мені, зі мною ж — їй не всміхнулась,

   Як мені знову тепер, як же благати богів?

Ба, ще й образились, певно, вони: таким подарунком

   Так скористатись, як я, — чи не образа для них?..

Що собі зичив — збулось: мене прийняла, цілувала,

   Й тілом до тіла її (як уже ближче?) горнувсь —

Що з того щастя, однак? Без ужитку — що то за влада?

[50]   Я — наче той скупердяй, що не торкнеться майна!..

Так і Тантал серед хвиль од спраги вічно вмліває

   Й плоду повік не зірве, хоч під рукою той плід.

Так хіба той на зорі покидає красуню півсонну,

   Хто поспішає у храм зріти безсмертних богів.

Чи не такі вже жагучі були її поцілунки?

   Чи не на все спромоглась, щоб запалити мене?

Ба!.. Вона ж і дуби, і крицю могла б зворушити,

   Навіть ті скелі глухі — стільки в ній ласки було!

Ну а тим паче — людину живу, юнака, чоловіка.

[60]   Я ж ні живим у ту ніч, ні чоловіком не був.

Що б то дало, якби Фемій — глухим узявся співати?

   А для Таміра{123}-сліпця став малювати митець?

Я вже таких собі втіх попридумував, нетерпеливий,

   Стільки любовних забав на усілякі лади!

Тіло ж лежало моє, півживе-півмертве, тим часом,

   В’яле ще більше, аніж ружі вчорашньої цвіт.

Нині ж (невчасно!) і свіже воно, і сповнене сили,

   Нині вже діло нове — службу йому подавай.

Ні вже!.. Лежи тепер, сороме мій, моя частко найгірша,

[70]   По обіцянках таких — так ти зі мною повівсь?!

Власника зрадив свого: безоружним лишивши на ложі,

   Я через тебе ганьби й шкоди зазнав водночас —

От який з тебе вояк!.. А тебе ж моя любка рукою

   Зволила пестити ще та спонукати до гри…

Та, коли способом жодним тебе не вдалось їй підняти

   І про обов’язок твій, лежню, тобі нагадать, —

«Що то за жарти зі мною такі? — промовила гнівно, —

   Може, тебе хтось тягнув, дурню, на ложе моє?..

Тут або вовну чаклунка якась проколола{124}, або вже

[80]   З іншою так накохавсь, що ледве дишеш тепер!»

І, як була, розперезана, вмить зістрибнула з постелі, —

   Я тільки слинку ковтнув, бачачи ніжки стрункі, —

А щоб служниця, бува, не вгадала, від чого той поспіх

   (Це ж не любов, а ганьба!), то попросила води.

8

Хто ж то нині, скажіть, благородні мистецтва шанує?

   Хто надбанням дорогим пісню солодку назве?

Хистом у давні часи, а не золотом люди пишались.

   Нині, як грошей нема, значить, ти неук — і край!

Хвалить книжки мої любка моя. Та що мені з того?

   Вірш мій впускає у дім, а віршувальника — ні.

Хвалить мене; та хвалений — двері хіба поцілує.

   От і ходжу навмання в парі із хистом своїм.

А нещодавній вояк, доробившись ранами статку{125},

[10]   Вершник, що кров’ю жививсь, нині при ній, а не я.

Як же ти можеш, зоре моя, обіймати такого?

   Як у його, скажи, як, зоре, обіймах лежиш?

Ця голова — як не знаєш, то знай: до шолому навикла,

   Бік, що при боці твоїм, — до горлоріза-меча.

Ліва рука з золотим (непідхожа й пізня окраса)

   Перснем{126} — тримала щита, а на правиці, торкнись, —

Кров була, та чи її, людовбивчої, можеш торкнутись?

   Де ж воно нині — гай-гай! — серце чутливе твоє?

Глянь на ті шрами його, на давні сліди рубанини, —

[20]   Те, чим багатий тепер, — тілом собі заслужив.

Може, ще й хвалиться тим, що стільком перерізав горлянку, —

   Все ж доторкаєшся ти, жадібна, до його рук!..

Я ж, котрий народивсь і Фебові, й Музам служити,

   Вірші — дверям хіба, дверям голошу глухим!

Тож не моїй, в кого глузд, віддавайсь науці дозвільній —

   Вчися стояти в рядах, за таборами іти.

Удосконалюєш вірш? Веди сотню першу до бою!

   Щастя, Гомере, й тобі тут би всміхнутись могло!

Знавши, що золото — понад усе, звів діву Юпітер

[30]   Й сам їй собою сплатив — став він дощем золотим{127}.

Доки платні не було, строгим батько був, донька — цнотлива:

   Двері — цілісна мідь, вежа — залізо одне.

Та, лиш у золото перемінивсь розумний спокусник, —

   Що повелів їй, те вмить діва послушно дала.

Ще коли древній Сатурн{128} щасливо правив на небі,

   Різні скарби в глибині, в темряві крила земля.

Золото, срібло і мідь, і те ваговите залізо —

   Все побіч манів було, не одгрібали ще їх.

Інша річ — дóбра земні: пшеницí колосились без плуга;

[40]   Плід — на гіллі; у дуплі — меду по вінця було.

Землю тоді ще ніхто важким не прорізував ралом,

   Та й землемір ще ніде меж не проводив на ній.

Моря не било