Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Пенею, ховав десь аж у фтійській землі.

Що про Асопа скажу?.. Про Асопа, кого полонила

   Феба відважна, що п’ять дочок на світ привела?

А запитав би я, де, Ахелою, тепер твої роги,

   Ти б із жалем відповів: «Гнівний Геракл обламав!»

Тут-бо не про Калідон, не про цілу Етолію йшлося —

   Ні! Деяніри лишень кожен із них домагавсь.

Та й семигирлий Ніл, годувальник, що пильно ховає

[40]   Десь у далеких пісках витоки буйні свої,

Кажуть, в Еванту, Асопа дочку, аж так закохався,

   Що пригасити жаги й у повноводдя не міг.

Так Еніпей, щоб сухим міг обняти дочку Салмонея,

   Водам одринуть велів — води й відринули всі.

Не омину і тебе, хто Аргейського Тібуру ниви

   Зрошує, посеред скель ложе проклавши собі, —

Ілію ти покохав, хоч жахливий був вигляд у неї:

   Нігтя криваві сліди — і на волоссі, й лиці, —

Дядька переступ і Марса вина її гнали, печальну,

[50]   Босу, хтозна-куди через безлюдні місця.

Тут із поривчастих вод Анієн її вгледів бурливий —

   І, заглушаючи вир, так ось до неї озвавсь:

«Іліє, що з владарів, од ідейського Лаомедонта

   Рід свій виводиш, — чому топчеш мій берег, сумна?

Де твоє звичне вбрання? Чому одинока тут ходиш?

   Та й у волоссі чомусь білої стрічки нема.

І через що, поясни, ти ридаєш, виплакуєш очі,

   Мов у нестямі, себе в груди оголені б’єш?

Камінь, залізо було б, а не серце чутливе у того,

[60]   Хто на ті сльози твої без милосердя б дививсь!

Іліє, страх подолай! Палац мій чекає на тебе,

   Ріки вшанують тебе, Іліє, — страх подолай!

Сотня й над сотню німф — під твоєю буде рукою:

   Сотня й над сотню німф — у володіннях моїх.

Не погордуй лише мною, молю, улюбленко Трої, —

   Більшим, аніж обіцяв, я обдарую тебе».

Жалісно мовив. А та, у землю потупивши вічі,

   Плакала — наче дощем, лоно скропляла слізьми.

Тричі бралась тікать — над глибінню тричі спинялась:

[70]   Далі — ні кроку, бо страх геть її вибив із сил.

Щойно тоді на собі стала рвати безжально волосся,

   І нарікання такі з уст їй злітали тремких:

«Чом не лягла я раніш у могилу батьківську прахом?

   Був би дівочим тоді той похоронний мій прах!

Факел весільний мені, вчорашній весталці, тримати?..

   Вогнища рідного вже, зганьбленій, не берегти?..

Що ж я барюсь? Щоб усяк на блудницю вказував пальцем?

   Хай же зі мною на дно піде неслава моя!»

Мовила — й очі, сповнені сліз, полою прикривши,

[80]   Вже без чуття, стрімголов кинулась у бистрину.

Бог річковий в ока змиг підклав їй руки під груди —

   Й право на ложе своє, кажуть, законно їй дав.

Так, імовірно, й ти в якійсь діві кохався, потоку, —

   Свідками ж ваших забав — лиш ті гаї та ліси.

Доки я мовив таке, води ширшали і розливались:

   Річище втримати їх, хоч і містке, не могло.

Чим я, шаленче, образив тебе? Чому відтягаєш,

   Ставши мені на шляху, мить обопільних утіх?

Ще якби справжнім потоком ти був, якби гомоніла

[90]   Світом про славні твої витоки слава лунка…

Ти ж — безіменний; води твої — струмки випадкові,

   В тебе ні власних джерел, ні свого ложа нема.

Замість джерел тобі — зливи й сніги, що тануть весною,

   Всі ті багатства тобі млява зима подає.

Тож або котиш свою каламуть під вогким, холодним

   Небом, або в спекоту куряву ложем женеш.

Чи зачерпне тоді спраглий ходак із тебе водиці?

   Чи побажає тобі, вдячний: «Так вічно пливи!»?

Ти — біда для отар, біда ще більша — для ниви;

[100]   Іншим це боляче, я ж — тут клопочуся своїм.

Стільки ж то я про потоки, гай-гай, про хіть їхню мовив,

   Марно — аж сором бере! — ймення такі називав!

Перед нікчемою тим я про Інаха, про Ахелоя

   Згадував, навіть твоє, Ніле, наводив ім’я!

Врешті, на що заслужив, каламутний, того тобі зичу:

   Влітку — хай спека, взимі — хай тебе сушить мороз!

7

Чи не прекрасна вона? Чи зваби тонкої замало?

   Чи не такої в богів часто випрошував я?

Все ж я в обіймах своїх тримав її, млявий, без діла, —

   Ложа ганьбою я був — млявим, німим тягарем.

Хоч і хотів, та не міг; вона — не менше хотіла;

   Що чоловіче, однак, — наче дрімало в мені.

Все-таки шию мою вона обвивала руками, —

   Навіть у Фракії сніг білим таким не бува, —

Все-таки, як лиш могла, жагуче мене цілувала,

[10]   Чув я, стегном до стегна, доторки звабні її.

Щось і шептала вона, й владарем своїм називала, —

   Щоб розігріти мене — всі перебрала слова.

Тіла ж мого мов цикутою{121} хтось льодяною торкнувся —

   Що мав робити, того, млявий, кажу, не робив.

Наче колода лежав, мов бовван, тягар безкорисний,

   Сам, урешті, не знав, що ж то я: тіло чи тінь?

Що то на старості літ, як діждусь їх, буде зі мною,

   Раз я у розквіті сил виявив неміч таку?

Та чи то розквіт? Одна лиш ганьба: чоловік же, юнак я,

[20]   А побіч подруги хто?.. Ні чоловік, ні юнак…

От вона встала й пішла, мов до вічного вогнища — жриця,

   Так, наче із дорогим братом прощалась сестра.

Щойно ж я двічі Хліді рудій, а тричі — білявій

   Зміг прислужитись Пітó, три рази — й Лібі вгодив.

Ну, а Корінні аж дев’ять разів, слухняний коханець,

   Став я в пригоді за ніч, хоч і недовга вона.

Чи фессалійська отрута мені так ослабила тіло?

   Чи хто зурочив мене, зіллям нашкодив отак?

Може,