Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

class="v">А Пенелопа, хоча наглядач не стеріг її жоден, —

   Серед стількох женихів цноту свою зберегла!

Знадне — що під замком, саме він крадія притягає:

   Мало кому любе те, що під рукою лежить.

Часто не вродою жінка бере, а пристрастю мужа:

   Щось, мовляв, є в ній таке, раз його так розпекла!

Жінці перелюб ціни додає: мов скарб той, пильнують;

[30]   Більше тут важить сам страх, аніж принади її.

Крадена, що не кажіть, заборонена втіха — солодша;

   Вабить нас та, що шепне, поцілувавши: «Боюсь!»

Проти закону, однак, під замком вільну жінку тримати,

   Хай нетутешні лишень так-от, під страхом, живуть.

Тож, коли сторож шепне тобі: «Я не спускав з неї ока», —

   То за цнотливість жони маєш хвалити… раба?

Гірш селюка того, хто переймається зрадою жінки:

   Звичаїв Риму такий, видно, ніколи не знав.

Таж у початках його — позашлюбні Марса нащадки:

[40]   Ілія ж двох привела — Ромула й Рема — на світ.

Хочеш цнотливої ти? То за вродою не розглядайся:

   Вроди і цноти, повір, не поєднати ніяк.

Є в тебе ум — дай спокій жоні, не бурчи і не хмурся,

   Правил, вимогливий муж, їй не встановлюй твердих.

Друзів її (хай скільки було б) вітай щиросердно —

   Хоч невеликий це труд, вдячність велика зате:

Де лиш забава яка — будеш гостем поміж молодими,

   Дома, хоч сам не давав, матимеш гарні дари.

5

Ніч була. Сон і мені зімкнув натомлені вічі.

   Тут і наснилось таке, аж затремтіла душа.

Сонцем осяяний горб, дубовий гайок у підніжжі,

   Різноголосся птахів поміж галуззям рясним.

Нижче, під гаєм, зеленню луг засліплював очі,

   Пишну травицю його тихий струмок годував.

Сам я під листям дерев од спечного дня заховався,

   Спека ж діймала мене навіть під листям дерев.

Тут і з’явилась нараз, квітучі смакуючи трави,

[10]   Біла корова; на ній — ані пляминки ніде.

Білим таким не буває й сніг, що тільки-но випав

   І по долинах іще водами збігти не встиг,

Чи молоко од вівці, що цівками в повну дійницю

   Туго з набряклих дійок, піну збиваючи, б’є.

Був їй супутником бик — за мужа корові щасливій;

   Побіч красуні-жони й він собі ліг на траву.

Доки полігував так і смачні пережовував трави,

   Заново живлячись тим, що лиш недавно спожив, —

Сон його, видно, зморив — головою рогатою низько

[20]   Він до землі нахиливсь — так мені снилось, кажу.

Бачу, ворона летить; ковзнувши легко в повітрі,

   Сіла на зелень м’яку й каркнула, птаха хрипка.

Тричі корову дзьобнула вона й з грудей білосніжних

   Шерсті скубнула пучок — цілий пучок білини.

Довго барилася та — й залишила бика і те місце,

   На її грудях, однак, бачив я, кров запеклась.

А спостерігши, що одаль бики пасуться на травах, —

   Одаль і справді паслись на пасовищі бики, —

Тут же помчала туди й сама, приєднавшись до стада,

[30]   Весело стала скубти буйнозелену траву.

Тож поясни мені, хто б ти не був, кмітливий товмачу,

   Зміст отих видив нічних — що означали б вони?

Так запитав я, а той, хто сни опівнічні тлумачить,

   Мовив, — здавалось, кладе кожне із слів на вагу:

«Спека, що ти в холодок од неї втекти намагався,

   Та утекти не вдалось, — то твоя пристрасть палка.

Біла корова — то любка твоя: білосніжні обоє;

   Бик, що при ній був, — це ти, в ньому себе упізнай.

Груди ворона дзьобала їй — то це, зрозуміло, —

[40]   Звідниця: любці твоїй розум дурманить стара.

А що лишила корова бика, хоча й не одразу, —

   Знай, доведеться тобі в ліжку тремтіть одинцем.

На білосніжних грудях корови мітка багряна —

   То не без плямки, вважай, та, що кохаєш її».

Мовив відгадувач снів — і відринула кров од обличчя,

   Весь я немов зледенів, темінь на вічі лягла.

6

Бистрий потоку, вздовж берегів шуварами порослий!

   Кваплюсь до милої я, — хоч на хвилину вгамуйсь!

Мосту ж ніде, та й порону нема, ні шнура, щоб на той бік

   Якось дістатись мені, хвилю веслом не б’ючи.

Тямлю вузеньким тебе: на той бік — рукою подати,

   Бо ж і водиці було — ледве що по кісточки.

Ринеш тепер, увібравши сніги сусіднього схилу,

   Бурхають води твої, виром нуртують мутним.

Що то дало мені квапитись так, одпочинку не мати

[10]   Й ночі за поспіхом тим не відрізняти від дня?

Щоб отак нудитись тут, не знаючи, як на той берег —

   Годі й придумати щось — твердо ногою ступить?

Нині б ті крила мені, що з ними нащадок Даная{118}

   Голову, в зміях усю, сміло мечем одрубав!

Чи колісницю, що з неї в іще необроблену землю

   Кинуто вперше було щедрий Церерин засів{119}!

Та не пора мені тут на ті вигадки давніх поетів!

   Світ і не бачив тих див — і не побачить, либонь.

Понад місткі береги перехлюпнувшись нині, потоку,

[20]   Знову до них повернись (вічно б тобі так пливти!).

Вір, ти обурення б не переніс, якби стало відомо,

   Що через тебе отак бідний коханець баривсь.

Саме потоки, однак, у коханні б мали сприяти:

   Саме потоки не раз чули любовну жагу.

Кажуть, у Мелію, німфу віфінську, блідий закохався

   Інах{120}: жагою тоді бралась його холодінь.

Два п’ятиліття не пробула ще Троя в облозі,

   Як захопила тебе, Ксанте, Неери краса.

І чи не мусив Алфей, покохавши діву аркадську,

[30]   Різними землями ген хвилі котити свої?

Кажуть, що й ти обіцяну Ксантові німфу Креусу

   Довго,